Андрій Лаговський

Професор і Шмідт довго мовчали. Професор, захоплений чудовим краєвидом, почував, що йому аж плакати хочеться. Та на кінці, перевівши очі на свого супутника, він побачив, що той не дивиться на Туапсе, а понуро втупив очі вниз, у морську загату, куди звисають його ноги.

— Що з вами, Володимире Ростиславовичу? — делікатно позвідомився професор. — Чого ви сумний?

— Не сумний, а нудний… Бо й тут моя завсідня нудьга не кидає мене — од скуки здуріти можна!.. Я був думав, що новітні враження з цієї кавказької подорожі надовго підживлять мене, аж бачу, що ні… Дивлюся на ці гарні краєвиди, а самому хочеться позіхати. Все надбридло… Скрізь скучно…

— Але ж учора ви були такі веселі!..

— Справді? Ще вчора? — Він іронічно осміхнувся — Гм! Так то ж було вчора… Але ви забуваєте, де ми опинилися. Ми опинилися, та й уже зовсім, мабуть, знатуралізувалися в стороні напівгрецькій, де, самі кажете — ніхто не знає, чим одрізняється «молодий парубок» од «молодого жеребця»…

Професор допитливо подивився на Шмідта. Той помовчав та й з лінивою іронією протяг далі:

— А вже давненько один із гуманістів, або, може, Валькенаріус, або взагалі хтось із нових латинщиків, встановив був закон: Omne animal post coitum triste est[18].

І він розказав Лаговському, як ото вчора, наслухавшись Грицькових пісень, він вийшов на подвір’я до Грицька та й сказав йому привести дівку. Той привів; се була та сама Амалія, що в Андропулів служить. Грицько й покинув їх удвох серед гущавини тих велетенських акацій-гледічій, які ростуть недалеко коло дому. А сьогодні йому на світ дивитися бридко… до всього якась апатія, ніщо не цікавить, душу — мов тошнить. Взагалі це кожен раз у нього буває після таких еротичних пригод.