Останній діамант міледі
- Автор: Роздобудько Ирен Витальевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3771-8
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Останній діамант міледі». Краткое содержание книги:
«Зауважу одразу: я не запрошую до себе в гості — на ці сторінки — тих, для кого серйозний вираз обличчя є свідченням розуму. Як казав барон Мюнхаузен, саме з цим виразом робилися найбільші дурниці на землі. Тому попереджаю: шановні Серйозні Люди, не витрачайте час на читання. Ця книжка — данина моєму дитячому захопленню Александром Дюма і повна авантюра щодо всіх, можливо, впізнаваних історичних і неісторичних осіб, котрі живуть на цих сторінках.»
«Де тебе шукати, Мілено? — зі щемом подумав Араменко. — Ти не дала мені свого телефону, не залишила адреси… А чи була ти взагалі, Мілено?..»
Хмільна сльоза потекла у нього із правого ока. Ярик Араменко із силою грюкнув дверима і вийшов на повітря. Ніч пахла бузком…
…Ця ніч пахла бузком.
— Ти чуєш, який запах? — запитала Влада Макса.
Вони, як це іноді траплялося, знову сиділи за столом при свічках і вечеряли. Влада відчинила вікно, легкий вітер хилитав язички полум’я. Вони тріпотіли, як прапорці в руках пароплавного сигнальника.
«Цікаво, про що вони говорять до нас?» — подумала Влада. Сьогодні Макс почувався краще, вона навіть обійшлася без свого фокусу з люстром. Єдине, що зараз хвилювало її, — як сказати Максу, що вона має лишити його самого на цілий тиждень, та чи витримає він цей тиждень повної самотності.
— Знаєш, — сказав Макс, — я давно вже не можу сприймати запахів, особливо таких, — вони повертають до життя. Не будемо про це…
— Добре, не будемо, — погодилася вона. — Що тобі сьогодні снилося, любий?
— Не говори зі мною як із дитиною! Гадаєш, я не розумію, що зі мною відбувається? Довго ти триматимеш мене у тій кімнаті?
— Поки не знайду Жанну, — холодно відказала вона. — Нехай вона вирішує, що робити далі…
— Я хочу шукати сам…
— Добре, добре, — поспішила заспокоїти його Влада. — Ми шукатимемо разом. Почнемо прямо зранку, так? Зараз повечеряємо, поспимо, а потім…
— Подивись, яка тінь на стіні, — раптом перебив її Макс. — Вона схожа на лахмітника в їдальні для безпритульних… Дві склянки кефіру перед ним і один недопалок «Прими» — це я після смерті… Ти ТАМ не була, ти не можеш знати. Ти не знаєш почуття, яке має назву: «Мені нічого не потрібно». У це «не потрібно» входить усе те, чого ти так шалено бажаєш. Це так страшно. Можливо, настав час платити за своє місце на землі? Але чому так скоро? А можливо, ми з тобою вже заплатили — Жанною? Я — за свою писанину, за ці безкінечні рефлексії, за те, що усе пускав на слова, за муляжі зі слів, що звисають з паперу, як ось ці спагеті — дохлі і огидні, немов черв’яки. А ти… Гадаєш, що я нічого не знаю?.. Є така картина Магрітта — жінка зчищає з себе тінь чоловіка, але вона все одно залишається на ній… Хіба чоловік винен у тому? Я хочу бачити людей. Мені тепер здається, що всі вони, навіть чоловіки, мають твоє обличчя… Коли ти відпустиш мене, Жанно?
— Скоро…
— Коли — скоро?
— Ось перейдемо цю ніч…
— Ми не перейдемо її — вона занадто довга, Жанно… Я втомився…
— Ми із тобою різні жабки… — в задумі промовила Влада. — Я — та, що борсається у глечику з молоком, поки не зіб’є під собою масло.
— Знаєш, яке слово з молитви подобається мені найбільше? «Нехай буде воля Твоя»! Тільки у ній є для нас великий зміст і надія, решта — жалюгідні потуги довести, що буває якось інакше. Не буває! На жаль…
Макс схилив голову на руки. Влада знала — аби не почався напад, треба говорити. Говорити про щось інше, відволікти його невимушеною балачкою.
— Слухай-но, Максе, пам’ятаєш, ти описав ту історію, що тобі розповідав батько про діамант? Як ти вважаєш, то правда чи вигадка?
— Про який діамант?
— Ну, про той пофарбований камінець, що лежить у Жанниній скринці. Ти говорив про нього з батьком, а потім написав оповідання… Розкажи мені, що ти про це знаєш.
— A-а, ти про підвіски Марії Антуанетти! — Влада побачила, що його очі ожили. — Я не знаю, чи правда це… Але історія цікава… Це казка про маленьку Жанну у зеленій сукні…
«О Господи!» — подумала Влада.
— Розкажи мені цю казочку, добре?
— Це казочка про маленьку Жанну, — знову повторив Макс. — Тоді вона була фрейліною королеви — найвродливішою з усіх фрейлін. Їй дуже кортіло мати діамантові підвіски, адже у дитинстві вона не мала навіть пристойної сукні. І вона вирішила написати листа від імені королеви до єпископа Страсбурга кардинала де Роана із проханням замовити у ювелірів дуже коштовну прикрасу. Коли підвіски були готові, маленька Жанна втекла з ними в Англію. А довірливого кардинала заарештували й посадили до Бастилії. От і вся історія…