Помилуй і прости. Роман-покаяння
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-580-502-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Помилуй і прости. Роман-покаяння». Краткое содержание книги:
І на останньому своєму рубежі він зі страхом і каяттям дивиться в очі скоєним гріхам…
Сяк-так упорядкував могилу, став на коліна і почав молитися. Але не встиг прошепотіти й кілька слів, як раптом земля перед ним заворушилася, почала підніматися. Відтак із глибини могили спливла труна й впала перед Пастеляком.
— Боже великий, — прошепотів перестрашено. — Стільки гріхів натворив, що й земля його уже не приймає до себе.
І знову, не гаючи часу, почав Пастеляк ховати сина. І знову земля викидувала труну. Тоді старий приніс з-під кладовища кілька величезних валунів. І коли в котрий раз засипав могилу, одразу придавив її каменюками. І тоді земля, тяжко зітхнувши під неймовірним тягарем, затихла назавжди…
— А тепер, дорогі діти, час уже додому, — сказав лагідно дід і підійшов до Павла.
Зняв шапку з його голови і ніжно погладив по білявому чубчику.
— Вилитий Михайло в дитинстві, — промовив тихо. — Колядник дорогий.
Подякувавши, ми рушили на вулицю, але тут дід несподівано окрикнув:
— Пождіть лиш, діти!
Зупинилися. Дід вскочив у хату і через кілька хвилин, як і перед цим, знову вийшов із жмутком грошей. Опиратися було несила. Зіжмакані купюри знову засунув у торбу.
— А тепер повіншуйте мені легкої смерті, — вичавив із себе одним подихом.
— Ви що, діду? — я отетеріло глянув на нього.
— Повіншуйте, повіншуйте — так мені буде легше, — мовив зовсім спокійно і якось навіть байдуже.
Павла за язик не треба було тягнути.
— Віншуємо, діду, аби під вікнами вашої смерті завжди, завжди і цілий рік співали красно рожі, — бовкнув брат.
Недовго роздумуючи, я з усієї сили ляснув Павла по потилиці. Той аж зіщулився.
— Не бий його, — перехопив мою руку дід. — Він дуже гарно вміє віншувати.
Попрощавшись із дідом, ми вийшли на вулицю.
— Ой, неборе, дістанеться нам від баби, коли прочує, що заходили до діда колядувати, — мовлю Павлові. — Завжди ти мене до якоїсь біди наведеш…
Павло, понуривши голову, мовчить. Далі сповільнює кроки, зупиняється і, благально дивлячись на мене, раптом каже:
— Ходімо до мами. Поколядуємо їм. Вони чекають нас. Я знаю, мама ждуть, — і тягне за руку в бік кладовища.
Ой, і нагородила мене доля цим дивакуватим братом. Завжди щось нелюдське прийде йому до голови. Хоч і серджусь на його ненормальну забаганку, але сльози підступають до очей.
— Ходімо, я дуже прошу тебе, — хникає Павло. — Увидиш, мама такі раді будуть.
— І не кажи, їм тільки й радіти від твоїх колядок. Вони і сонця не чують, а ти… — дивлюся з осудом на брата.
Але далі беру його міцно за руку і, картаючи вже себе, як то нині, в день народження Ісуса, мені самому не прийшло на гадку провідати могилу мами, прямуємо до кладовища.
— Диви хто йде, — штовхнув мене Павло ліктем і кивнув на узгірок.
Від лісу, згинаючись під в’язанкою хмизу, йшла, тонучи в глибоких снігах, Марія Васильцюня.
— Добрий день, тітко Маріє! — сказав несміливо я, коли порівнялись. — Віншую вам щасливих різдвяних святок. Аби в гаразді малися, в добрім здоров’ї дочекалися вуйка Юрка… — й обірвав мову.
Марія випросталася, усміхненими очима подивилася на нас і кинула в’язанку на землю. Розтерла, хукаючи, руки, заправила під хустину русяве волосся й ласкаво сказала:
— Спасибі, дітки. Най і до вас доля не скупиться на щастя. Ростіть великі, щедрі, будьте чемні, як і ваша покійна мамка. І запам’ятайте, ви тепер мусите жити, робити добро людям і за неї.
Марія причавила ногою хмиз, стягнула тугіше в’язіль, зітхнула і мовила ще:
— Цілу ніч благала сніги, аби змилостивилися і не мели так дуже, бо бідний Юрко, і без того сліпий, певне, й немічний, геть охляне, добираючись до обійстя. Але, бачте, не послухалися. Понабігало їх ачей з усього світу, і всі злягли тут. Мусила раненько вставати, йти по хмиз, аби звечора, якщо за білого дня Юрко не прийде домів, запалити в обійсті знову ватру і сторожити її. Самі ж знаєте, як ото сліпому серед ночі й у холоді, у снігах великих. Господи, — раптом заголосила Марія, — а скільки я того вогню напалила, уже мертві в могилах би прозріли й не витерпіли, а Юрка все нема і нема.
Я з сумом глянув на тітку Марію і згадав початок травня сорок п’ятого…
Ранок той знявся над землею, як ангел: світлий, добрий, лагідний. Просто з вікна його можна було зачерпнути повні долоні і, заплющивши очі, пити, як воду з молодого весняного джерела. Дихнув легко вітер, і з яблуні, що підпирала нашу хату, у світлицю стрибнув сонячний промінь і пролетів попід стелею. І раптом від його сяйва на стінах почали розквітати пуп’янки троянд, якими мама ще сім років тому вималювала хату. Квіти, що стільки літ мовчали, здивовано розплющували очі, роздивлялися зачудовано довкола і наповнювали цей світ животрепетним запахом.
Я, аби не налякати троянд, що продовжували далі розквітати на стінах, обережно піднявся з ліжка і відчув у всьому тілі дивну полегкість. Здавалося, схоплюся за пучок сонця, — він і далі струмував знадвору в хату, — розгойдаюся на ньому і полечу високо-високо над зеленою радістю травневого світу. А в сінях, припершись до одвірка, тихо плакала мама.
— Що з вами? — висунув голову із світлиці.
Не обертаючись, крізь схлипи мовила:
— Не відаю, що ниськи зі мною сталося. Піднялась удосвіту, а душа чомусь співає. Іду в хлів, по ґаздівстві пораюся, а якесь дивне щастя — слідом за мною. І таке маю відчуття, що вночі звізда упала мені в серце і весь час світиться. А я так уже давно відвикла від радості, що, чуючи її в собі, не можу стриматися і плачу.
У цей час у верхньому кінці села лунко зацокотіли копита — із провулка вилетів вершник. Кінь під ним був білий-білий, немов щойно скупаний у молодих снігах. Забачивши нас на порозі, незнайомий чоловік підняв над собою руки і закричав:
— Люди добрі, війна закінчилася!
Схопився за вуздечку і полетів далі на коні білому, на коні весняному. А через кілька хвилин уже в іншому кінці села залунав його голос:
— Люди добрі, війна закінчилася!
Онімілі від такої несподіванки, ми мовчки перезирнулись. А ранок уже переливався у високий і спокійний день. Співучі небеса напнулися на голубі шпилі гір і вигойдували над землею таку чистоту, що здавалося, дай її напитись людям, і більше в жодному серці не пустить корінь зерно зла, і вовіки віків тільки добротою і любов’ю цвістимуть наші очі й очі ближніх. Тим часом вулицями уже бігло на сільський майдан жіноцтво. Мати собі кинулись туди. Плачучи, сміючись, жінки переганяли одна одну, хустини часто злітали їм з голови і лопотіли на плечах чорними, червоними, синіми крилами. Але замість тої хмільної радості, яка нуртувала у кожній жінці, на майдані нас чекало інше.
Посеред майдану, перед самим обійстям Галасів, стояв на колінах сільський листоноша Василь Гробар і, заломивши над собою руки, кричав:
— Кінчилась! Для вас усіх кінчилась, а для мене ні! Он і нині маю Галасам похоронку. Тиждень уже ношу при собі, а не можу віддати. Ноги підламуються, коли здумаю йти до них.
Василь був геть п’яний. У дикій злобі бив шкіряною торбою об землю і кричав:
— Курво, скільки ти смертей принесла в людські хижі! Сам Гітлер тебе шив із чортової кожі, а мене Бог покарав і заставив носити по білому світу!
Жінки з якимось острахом дивилися на Василя і помалу задкували. Відколи почалася війна, Гробаря майже в кожній сім’ї боялися гірше диявола. Коли він з’являвся на вулиці п’яний із своєю сумкою на шиї, — а це була вірна ознака, що комусь несе похоронку, — матері, жінки замикали двері, зачиняли глухо вікна, тремтячими руками кидали на себе перелякано хрести і пристрасно шепотіли: