Роза Вітрів
- Автор: Литвин Ярослава
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-617-7173-30-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роза Вітрів». Краткое содержание книги:
І, незважаючи на втечі, всі злети і втрати, пошуки і відкриття, у цій шаленій, часом пристрасній, часом болісній коловерті, Розі вдається зберегти найважливіше — себе.
ISBN 978-617-7173-30-3
© Ярослава Литвин, 2015
© «Смолоскип», 2015
— Мася, ти ж сама знаєш, чого він утік.— враз меланхолійним голосом заспівала Ата, поправляючи короткі пасма ядучо-рудого кольору, кольору хурми.
— Знаю. так само як і Єжи.
— Не так само! Не так! Єжи — слабак! Єжи ніколи не був вартим тебе! — насіла Ата. Я колупала пальцем заляпану помаранчами чорну постіль. Мій улюблений смак — шоколад з апельсинами.
— Яка різниця, Ато, яка різниця через що саме?! Той не витримав, цей не витримає, восьмий і тридцятий так само зроблять...
— Бо Єжи — заздрісний хробак. А Антон просто не чекав такого. Він, певно, почувся недостойним, вирішив, що ти про нього забула. І це ж правда — ти про нього забула.
— Правда,— сумно зітхаю. Тільки ледь-ледь награно.
— І після цього всього він ще й погодився тебе везти на вокзал? — задоволено вмощуючись головою на моє стегно збоку, муркає Атка.
— Ну, погодився, і що?
— Та нічого, крутиш ти мужиками, Розко, сама не розуміючи що робиш. Отакі ми сучки!
— Давай за це і вип’ємо! — сміюся і закидаю голову. Добре, господи, як добре. Небо, я, бехерівка і ця скажена Атка, що вирішила мене вчити життю.
Мовчки беру подушку й луплю її по рудій макітрі.
«Аааааа, ти шо, здуріла!» — кричить вона, хапає іншу подушку й гепає по мені. Пір’я, пір’я, зойки, глухі удари, скрип матраца, верещання, стрибки й матюки — наша улюблена забавка.
Аті страшенно подобається моя нова зачіска. Коли втихомирюємося, вона задумливо водить по моїй майже лисій голові своїми надміру м’якими білими пальцями і з любов’ю дивиться на мене. Сестро, сестро.
— А ти знаєш,— після довгої паузи каже Ата вже трохи сонним голосом,— знаєш, чому жінки дивляться порнофільми?
— Ну, це всім відомий анекдот: бо чекають, що там укінці буде весілля...
— Ага, вірно. А знаєш, чому жінки читають всі томи Кастанеди?
Я регочу:
— Ха-ха, з тієї самої причини?..
— Отож! — хіхікає зі мною Ата.
Заспокоївшись, загорнулися у ковдри й поснули.
Вже сіріло. На дерев’яній підлозі валялися запашні шкоринки від помаранчів, допита пляшка та повна смородом попільничка.
Ата ніколи не любила Єжи, мені здавалося, через те, що і сама його потайки хотіла: «І що ти будеш із ним робити? Поставиш у кутку майстерні, як гіпсового Аполлона, і будеш здмухувати із нього пил?! Він же навіть говорить, як розумово відсталий». «Нічого ти не розумієш — відмахувалась я,— Єжи дуже мудрий, тільки якось по-своєму. Дуже по-своєму». І чому дивуватися, що Єжи теж недолюблював Ату, я розривалася між ними, двома рудими вогнями, і не знала, до кого прихилитись.
— То що, ви так і не поговорили? — запитала врешті вона. Я не бажала самотужки полохати цю тему.
— Ні, а навіщо? Хіба тут є про що говорити? Все, що було — було давно.
— Якщо так, то навіщо ти сунулася до цієї майстерні? — стрілила швидким блискучим оком Ата. — Якщо минуле лишається у минулому?
— Думала... думала, що ми просто зможемо функціонувати в ролі чужих, але добре знайомих. І крім того, мені, ти знаєш, ніде жити було.
— Ага.
— Що ага?
— Не ображайся, але ти зараз брешеш. Ти сподівалася, що можна буде щось залагодити, правда?
— Ну.
— А він не робить жодних кроків не те щоби до примирення, а й навіть до розмови. Правда?
— Він. бухий прийшов тоді, ніби як миритися.— починаю я несміло. Мене таки куйовдило від невизначеності, чи вірно я вчинила, відхиливши його ініціативу тоді, під ранок. Чи дійсно він хотів близькості, яка наново зліпила б два наші шляхи в одну магістраль, чи насправді чхати йому на мене і на цю магістраль, він просто примірився навздогад — а раптом вийде скоренько й без зайвого женихання перепихнутися.
Ата перебиває мої роздуми:
— Єжи тоді був бухий, ти ж сама сказала. І просто хлібом його не годуй, дай тільки щось вимочити, ти ж знаєш його! Ще той демонстрант і артист!
— Мабуть, ти права.— опускаю голову, розглядаю тліючу сигарету.
— Отож! А ти принижуєшся! Він тебе майже послав тим, що пішов геть, а ти цього вперто не хочеш помічати. Сидиш у цій триклятій студії сама, його чекаєш.
— Я не.
— Та що, я хіба не знаю?! — гримнула Атка.
Можливо, з великої любові вона справді за мене
переймається і через це боляче жалить. Найближчим
і найдорожчим завше перепадає найтяжчий скарб наших недоліків й пороків, поганих настроїв і образливих від нема чого робити слів, мабуть так. Але ймовірно, що вона має рацію — я плазую, я дозволяю витирати об себе ноги. Чи так виглядає зі сторони, чи так воно є насправді — не знаю.