Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Тоді ми заявили, що серед українських письменників націоналістів немає, а він назвав прізвища Рильського, Яновського і Сенченка. Тоді ж він погрожував молодим письменникам Гончару, Козаченку, Новиченку та ін.
Обурений поведінкою Кагановича, я, як комуніст і член ЦК комсомолу України, звернувся в ЦК комсомолу і ми з секретарями написали листа товаришу Сталіну про неправильну поведінку Кагановича на Україні. Не знаю, чи той лист побував у тов. Сталіна, але я добре знаю, що через 3 дні вночі нас покликав Каганович і той лист був уже у нього в руках.
Знаєте, після цього нагород не дають, а дають догани. Мене зняли з редактора журналу і вдома я приготував невеликий чемоданчик, на всякий випадок, в “кагановицьку командировку”. На моє щастя він не встиг посадити нас в тюрму.
На Курсько–Білгородській дузі, коли ми захопили Охтирку, я бачив список комуністів і активу, які підлягали розстрілу, підписаний Гебельсом. Пізніше я бачив, як Каганович почав розправлятись з українськими письменниками і комуністами, а також безпартійними. І я думаю, що цей список не був менший, ніж той, що я бачив в Охтирці.
За 6 місяців свого не секретарювання, а панування і царювання, він знищив і посадив в тюрми 8 тисяч радянських людей, уподоблюючись тому сатрапу Ніколаю Палкіну. Він піднімав на Україні гангстерів, пройдисвітів, щоб вони робили розгул на нашій Україні.
Можна сьогодні згадати імена зацькованих ним людей — Олександра Довженка, Остапа Вишні, Юрія Яновського й інших діячів української культури. Та й не тільки української культури. Мабуть, він не бачив їх сліз, мабуть, він не чує плачу їх рідних сімей.
Із виступу Андрія Малишка на зборах письменників Києва 1957 року
Я пам’ятаю нашу рідну землю, яка лежала в бомбах і руїнах після війни. Ми знали, що вона підійметься з руїн і самі своїми руками брали посилочки і підіймали Україну з попелу.
І тоді, коли Україна підіймалась із ран, коли фашизм був повергнутий, у наше життя непрохано вдерся авантюрист і пройдисвіт, який оголосив себе вождем українського народу. Це був 1947 рік.
З приходом на Україну хабенського баришника Каганович, стало дуже тяжко. А як же могло бути легко, коли прийшов хабенський баришник і торгаш, син скотопромишленика, людина малописьменна, нахабна, яка почала підбирати в свою свиту людців ідеологічно нестійких, авантюристів, непманів, які проти Гітлера не воювали. Не трудових людей, а інтриганів, які протягом років сиділи в темних норах і ненавиділи український народ. Серед таких людей цей торгаш, син скотопромишленика, і став вождем.
Це не дивно. Історію його кар’єри ми добре знаємо. Він їх (цих людей) заквасив ще будучи в 29, 28 році секретарем ЦК на Україні. Ці викормиші і гадьониші, це плем’я виросло з отруйного дерева Кагановича, виросло, щоб жалити синів українського народу. Із тих могил, які виросли по волі Каганович, волають Микола Куліш і Влас Якович Чубар і десятки, і сотні синів української інтелігенції, розстріляної тоді. Вони б могли сказати своє слово: “За що ти нас розстріляв?”
І ось цей кат знову виринув на Україні в 1947 році. Та як виринув. Всі недобитки, вся ота сволота потягнулася до нього. Обсіли його і почали йому готувати новий етап розправи з українським народом.
Я це вперше побачив в 47 році, коли мене, фронтовика, ще в воєнній гімнастерці покликали о третій годині ночі разом з Корнійчуком до Кагановича. Ми зайшли у той кабінет, де він сидів на місці товариша Хрущова, а одесную сиділи, як зброєносці, три його викормиші. Вони мають звання письменників і зараз знаходяться у цьому залі. Я сподіваюся, що сьогодні вони виступлять і скажуть, що вони рішали тоді з Кагановичем. Очевидно вони накрили тоді чорну пелену над Україною.
Каганович запитав тоді мене:
— Як ви гадаєте, в українській культурі є націоналісти?
На честь товариша Корнійчука я повинен сказати, що він тоді твердо відповів, що націоналізму у нас немає.
На це Каганович сказав:
— Саша, какой вы стали обтекаемый.
Пам’ятаю тоді зайшли товариші Литвин і Козаченко. Та, на жаль, через два дні, коли я прийшов чергувати в Спілку, в кабінеті Олександра Євдокимовича сиділо десятків зо два письменників, які, до речі, й сьогодні здраствують. Один з них сказав:
— Товариш Малишко, ідіть звідси, бо вам тут нема що робити!
Я подивився на те, з ким проводив нараду товариш Корнійчук і зрозумів, що мені там справді нема чого робити. Я вірив йому, як своєму другові і не думав, що за 48 годин його принципи так різко поміняються. Я пішов додому, але переживав за вас, товариш Корнійчук. За кого ви далі будете і проти кого?