Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Доведеться йти додому нишком-тишком.
— І все-таки потрапиш у приказ: кого схоплять серед ночі на московських вулицях, всіх велено мати за злодіїв, за шпигунів, за ворожих проноз… — І тишайший приязно мовив: — Доведеться-таки заночувати тут.
«Пропав на цьому!» — сяйнула думка, бо цар Омелька здивував аж надто сумовитим голосом: молодик розумів, що журливість така ж небезпечна, як і прекраснодушність царева, його тиха вдача, його лагідність, які порою вибухали прикрими несподіванками з будь-якого приводу а чи й без нього…
Вони тим часом уже йшли нагору, до глибинних государевих покоїв у теремах, не так давно змурованих на місці дерев’яних государевих палат, і Омелянове око вражали кольорові кахлі, різьблення на білім камені, невисоке затишне склепіння, помальоване невтомними руками російських майстрів, грані дорогоцінного посуду, які вигравали проти світла тьмяних ліхтарів, що з ними йшли за государем царедворці, цяцькована діамантами зброя, скіпетри, діадеми, й «держави», золоті посохи та ланцюги («кольчатые, звенчатые, вязеные»), чаші, братини, чари та кубки, оклади на іконах та Євангеліях, витвори руських майстрів-холопів.
Було там немало й дарунків іноземних послів: щирозлотний посуд (від королів датського і аглицького), золота булава (прислана турецьким султаном Муратом), дари Варшави, Гольштинії, Франції, Статів голландських, вироби неперевершених умільців Сходу.
Світло ліхтарів буйно множилось на блискучих гранях металу та дорогоцінного каміння, скла й кришталю, і, віддзеркалюючись, воно дрібнилось на скалки, іскрило, мерехтіло, вигравало, немовби Омелько на все те дивився крізь сльози, хоч і захоплення до сліз там не було, бо ж не було й душевного схиляння перед несосвітенним багатством, не було й жадання володіти чимось, а переймав дихання тільки подив перед чудовим умінням і талантом розумних людських рук.
Простуючи з палати до палати, цар спинявся біля всюди розташованих золотих кліток, де, понастовбурчувавшись, кліпали проти несподіваного світла півчі та німі птиці, тутешні й заморські, й накривав клітки на ніч шовковими платами.
За золотими ґратами млів папуга, зелено-червоний, ошатний, сановитий, бундючний.
— Як боярин, — пирснув Омелян.
— Ave, Caesar, — раптом закаркав папуга. — Morituri te salutant!
Омелько зареготав:
— Це — про мене?
— А що він каже? — сердито спитав государ.
— Це він — з латинська, — ворухнув вусом Омелько: — «Здрастуй, царю, приречені на смерть вітають тебе!»
— Що за «приречені на смерть?»
— Так мусили волати римські гладіатори, коли в ложі Колізею з’являвся імператор.
— Audiatur et altera pars… — прокричав папуга.
— «Хай вислухають і другу сторону…» — переклав Омелько. — Він, видно, колись належав стряпчому, цей папужок.
А папуга, скрикнувши: «Ergo bibamus», дико зареготав.
— Що він сказав? — спитав государ.
— Запрошує до чарки горілки.
Государ сердито сплюнув і спитав у Омелька:
— А ти не хочеш?
— Вип’ю, — кивнув Омелько, бо таки й справді йому скортіло хильнути чарчину, хоч і було це й не вельми обачно в непевнім і небезпечнім становищі, в якім перебував.
Але ж… схотілось випити: не знав же нічого парубок — що там дома, як іде війна, що з батьком та з Лукією, чи ж добрався до Києва Тиміш Прудивус…
Його розсмішив і трішки розважив цей бундючний папуга…
А коли стольники внесли повнісіньку братину зеленого вина й золоту чару, Омелько все-таки не випив.
Бо цар на ту хвилину попросив:
— Заспівай нам, хохле.
І Омелько одставив повну чару.
— Перед піснею горілку пити — гріх! На Вкраїні в нас, правда, частенько співають і п’яні, ревуть, буває, гидкими голосами, напившись у корчмі чи дома. А я гадаю так: випив, то й помовч, коли ти є людина… не смій співать налиганий, коли ти мов чіп, мов квач, коли голова зачмеліла, а серце забуло про Бога, — не смій співати, помовч, не горлай! А поспівати можна й перед чаркою…
І, відсунувши на середину яшмового столика чару, він набрав повітря і випростав груди.
Але не заспівав.
— В твоєму ж царстві й співати добрим людям — гріх! — зітхнув Омелько.
— Ми ж тобі, здається, наказали?!
Омелько мовчав.
— Чого ж мовчиш?
— Для мене закон государів — над усе, — з гостро підкресленою кротістю мовив Омелько.
— Співай!
— Але ж — указ твій, царю?
— Завтра скасуємо.
— Завтра й заспіваємо, — низенько вклонився козак.
— Ми сказали: скасуємо завтра!
— Слово государя?