Феномен Фенікса

— Бог створив його для життя, то хай і живе, — гне своє Мавра. — Мені курей не жалко.

Впоравшись з Мавриними курми, те чудо-юдо, — а воно так і шугнуло вгору рости, — почало сусідських ловити. У діда Микити півня, — а був же генеральський на вигляд! — схопило, як він на тину кукурікав — поминай як звали когута!

У тітки Секлети селезня згламало — тітка на все село заголосила. А коли в дядька Никодима динозавреня індика з’їло («Не зовсім підходяща птиця гиндик, — казав бувало дядько. — Одного мало, а двох не з’їсиш»), дядько чи не всі Семихатки зґвалтував.

— З тією уродиною, що у Маври прижилася, тре щось робити — доки вона й нас живцем не поїла!

І люд галасливим тлумом посунув до Мавриного обійстя…

Вийшла Мавра до воріт (з-за неї те чудо-юдо визирає, цікавими очима навсібіч стріляє та хвостом позад себе кушпелить).

— Чого вам треба, люди добрі? — питається Мавра. — Я вас, здається, у гості не кликала.

А люди ті добрі й кажуть:

— А віддай на оту… потвору рогату з гребенем на спині кістяним. Що у тебе з-за спини визирає і в хаті твоїй живе.

— Динозавренятко? — уточнює Мавра, хоч і знає кого односельці мають на увазі.

— Ага, як ти кажеш… ди-ди… Чортеня одне слово, дияволення з світу підземного віддай нам.

— А нащо воно вам, люди добрі?

А люди добрі й одказують:

— А ми його вб’ємо. Покіль воно великим не виросло та не натворило біди. Нащо воно нашому селу. Прибилося з підземного світу, із Змієвої могили, то хай туди й повертається. Під землю. Уб’ємо його. От візьмемо й уб’ємо, поки ще мале.

— І не жалко вам божу твар життя позбавляти?

— А воно й справді твар. Тільки не божа, а — дияволова. Почвара, прости Господи!

— Але й виродок хоче жити.

— Хай і живе, тіко не в нашому селі. У нашому — вб’ємо.

— Гріх життя живу істоту позбавляти, навіть твар.

— Але ця твар у нас курей та іншу птицю пожирає.

— Бо й твар їсти хоче. А я заплачу за ту шкоду.

— Краще віддай саму твар, бо силоміць заберемо. Ти, Мавро, нікому не чинила, ти добра й жаліслива. Але зміюку добрячу пригріла на своїй доброті — сама ж од неї і постраждаєш.

Мавра взяла вила— трійчата, що біля тину стояли і каже:

— Не підходьте. Бо хто наважиться динозавреня вбивати, дуже об тім пошкодує.

— Тю, тю, дурна! — люди їй. — За якусь потвору людям убивством погрожуєш? Схаменися!

— А ви не несіть до мого обійстя убивства, то й вас воно обмине. У святому письмі що сказано: як ти воздаєш, так і тобі воздається.

Погаласували односельці, погаласували і бачачи, що Мавру на понт не взяти — на смерть вона стане за те чудо-юдо, — то й розійшлися.

— Отакечки й краще, — вила в одну руку, динозавреня за його ручку в другу і почвалала Мавра до хати, бурмочучи: — Ідіть собі з миром та з добрим серцем і не чіпайте живу істоту. Ви жити хочете і твар хоче. То хто вам дав право позбавляти її життя? Яке б воно в неї не було, а воно їй рідне і найрідніше. Всі маємо під сонцем у світі білому життя — і двоногі, й чотириногі.