Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Роман інтелігенції з РПЦ вийшов досить коротким і навіть подекуди трагічним — він, в основному, закінчився з убивством отця Олександра Меня 1990 року. Працювати з тими, хто прийшов шукати не ідеалів, а готових рецептів, виявилося і простіше, і вигідніше — хоча б тому, що запит на рецепти був масовішим. Однак цей короткий роман інтелігенції із православ’ям показав, що таке можливо. Розмови з Гузаром досить часто завертають на цю стежину: церква потребує не просто інтелектуалів, добре освічених людей, але інтелігенції — людей, яким не чужий духовний пошук.

Утім, у РПЦ було ще дещо, що не могло не подобатися владиці Гузарові. Тут зберігався ідеал послуху, яким часто нехтували в українських церквах, особливо в греко-католицькій. Уявлення про розбудову «своєї» церкви у мирян, які її відстояли в запеклій і часом небезпечній боротьбі, нерідко не збігалися з баченням священнослужителів. В УГКЦ усе погіршувалося ще й тим, що серед єпископів у керівництві церкви було чимало людей, які приїхали з-за кордону «на все готове». Бунтівний дух усамостійнення проявлявся по-різному: він мобілізував вірних на захист їхніх релігійних прав, і він же штовхав їх на акти непокори церковній владі, яка призначала «не того» священика або вичищала з церковної практики якусь місцеву традицію, що не збігалася із християнським вченням. І якщо доктрину послуху в РПЦ з міркувань «зручності» доводили до крайності («благословіть чхнути»), то в українських церквах нерідко виникала прямо протилежна проблема — відмова підкорятися церковній владі аж до насильства над священиками, непоминання владик, відпадіння в розкол і виникнення по селах оригінальних деномінацій — «антикефальних», «козацьких» та подібних, без указівки не тільки на патріархат, але навіть на єпархіальний центр.