Життєпис Білого Ворона [uk]

— От усі стародавні поети милувалися Місяцем, — просторікував я, — і присвячували йому вірші… У нас внизу цілий сувій є…. Там все — тільки про Місяць… Я, звісно, не поет…,але думаю ось що… Більше про той Місяць і сказати нічого…

— Цей гарний світ, — раптом озвався Веданг, — і правда, що примарний,

як марний цвіт… І Місяць не дивниця… То повний, то щербиться…

— Світ, примарний, наче Місяць… — хихикнув я радісно. Радісно мені було від того, що приятель знову почав щось відчувати.

— Або Місяць примарний, наче світ, — мовив Воїн, і лице його освітилось тінню колишнього усміху, — з якої пори тебе почало цікавити віршування?

— Нещодавно, — сказав я сумно. Я бо перечитав Воїну в ті години, коли він сидів поруч, втупивши в нікуди порожній погляд, сотні віршованих рядків.

— Я тобі вдячний, — сказав юнак, — аби не ти… Ти витягнув мене… Ти вказав Ольгу шлях… Ти пішов за мною в позасвіття…Ти врятував мене зараз — адже в моїй душі розверзлася безодня… Якби не твоя щира приязнь, я б…зіслизнув туди.

— Знову б помер? — спитав я перелякано.

— Гірше, — зітхнув Воїн, — ти думаєш, звідки беруться чорри? Вони такі самі ельберійці, як і ми… Але вони — вже на дні безодні. Безодні духу… Там можна все…Навіть когось живим покласти до могили… Я бачив її перед собою… безодню…З неї на мене дивився звір, яким я мав би стати…Ти втримав мене…на самому краєчку…Ти віднині — мені брат…Побратим…Чуєш, Білозіре Лелег?

— Кров’ю скріплювати будемо? — спитав я, ледь тамуючи радість. В Ведангових розумуваннях я майже нічого не втямив, але побратимство… І з ким! А що скаже Верес? Напевне лусне від злості!

— Авжеж, — мовив Воїн з тим же усміхом, — все — як в давнину…

Минув ще тиждень. Ми з Воїном вибралися в гори. І, біля невеличкого водоспадику, кременевим ножем, крадькома взятим у вуйни Вербени, ми накреслили одне одному на передпліччі руну сили. Звалася ця руна «Блискавиця, що вдаряє в землю», і мала вона назавжди скувати наші душі.

— Зійшлися, — мовив Веданг, — коли ми зімкнули скривавлені руки, — руни зійшлися… Ось і маю побратима — Лелега…

— Північанина…, - вирвалося у мене.

— Забудь про це, — сказав Воїн з колишньою владністю, — не край собі душу… Не можна висіти межи молотом та ковадлом… Ти — ельберієць! та й годі…

Він і зараз вирізняється на моїй правиці — білий рубець священної руни. Я надовго пережив побратима… Ах, Драконе… Ти так і не побачив омріяного сина, не долюбив дружини, не пожив в Ельбері Прекраснім… Ти пішов молодим до того дубового гаю в росяних травах, сповненого голосів загиблих… Та я не забував тебе ніколи…Я знав багато чудових людей і не зовсім людей… Словом, дивних… Та ти був найдивнішим з усіх, юний батько визволителя Ельберу. Недарма Вогнедан завжди носив біля серця медальйон з твоїм портретом… Він теж любив тебе… Він теж був…найдивніший з дивних, але він завжди говорив, що саме твоє обличчя з тієї мініатюри не раз допомагало йому втриматися на краю безодні… Тієї, на дні якої ховається звір…