Дружина мандрівника в часі

– А хто тобі подобається тепер? – запитує вона, не піднімаючи голови.

– Ти маєш на увазі у двадцять років? Чи у тридцять шість?

– І тоді, і тоді.

Намагаюся згадати себе двадцятирічного. Розпливчасті образи жінок, грудей, ніг, шкіри, волосся. Усі пригоди сплуталися, й жіночі обличчя не збігаються з їхніми іменами. В двадцять років я був зайнятий, але жалюгідний.

– У двадцять – нічого особливого. Ніхто не спадає на думку.

– А в тридцять шість?

Уважно вдивляюся в Клер. Дванадцять – ще зарано? Впевнений, що це надто рано. Краще фантазувати про вродливого, недосяжного і безпечного Пола Мак-Картні, ніж мати справу з диваком, який мандрує у часі, Генрі. Та все-таки, чому вона питає?

– Генрі?

– Що?

– Ти одружений?

– Так, – визнаю неохоче.

– З ким?

– З дуже красивою, терплячою, талановитою, розумною жінкою.

Її обличчя спохмурніло.

– А. – Вона бере в руки мого білого слона, якого побила кілька ходів тому, і крутить його на землі, мов дзиґу. – Це добре.

Здається, ця новина вивела її з рівноваги.

– У чому річ?

– Пусте. – Клер ходить королевою з e2 на b5. – Шах.

Ходжу конем, щоб захистити короля.

– А я заміжня? – допитується Клер.

Стрічаюсь з її очима.

– Сьогодні ти випробовуєш свою удачу.

– А чому би ні?

– А що, ти й так ніколи нічого мені не розповідаєш. Давай, Генрі, скажи, чи я залишуся старою дівою?

– Ти станеш монашкою, – дражню її.

Клер здригається.

– Та ну! Сподіваюся, що ні. – Вона забирає мого пішака турою. – А як ти познайомився зі своєю дружиною?

– Пробач, ця інформація надзвичайно секретна. – Я б’ю її туру королевою.

Клер скривила гримасу.

– Ай. А ти тоді подорожував у часі? Коли ви зустрілися?

– Я займався своїми справами.

Клер зітхає. Вона знімає ще одного пішака своєю турою. У мене вичерпується запас пішаків. Ходжу слоном королеви на f4.

– Так несправедливо, що ти знаєш про мене все, але ніколи нічого не розповідаєш мені про себе.