Північна зірка

— Паршивець, — докоряв мені, — не хочеш учитися — будеш вантажником!

Учився я погано, шум у вухах заважав мені зосередитися. Квіти ненавидів лютою ненавистю, не пропускав нагоди розтоптати клумбу, потолочити трояндові кущі. За це мені також перепадало, мене мали за дикуна, злого хлопчиська… Проте у тринадцять років я звик до шуму, намагаючись нічим не відрізнятися од ровесників. Дурницями ніколи було займатися, почалася революція, громадянська війна. Працював я вантажником, батько був правий, і слюсарем на заводі, і лаборантом у дослідному інституті. Вчився заочно, в п’ятдесят років закінчив політехнічний інститут. Займався винахідництвом. І досі не кинув цю справу. Зіркофон, — Бєльський кивнув на прилад, який тримав у руках, — мій винахід. Окуляри, — торкнувся рукою окулярів з подвійними скельцями, — також мій винахід.

— Що це за окуляри? — запитав я.

— Щоб бачити передачі з зірок.

— На квітах?..

Бєльський кивнув ствердно.

— А мені… можна глянути? — запитав я, затамовуючи подих і хвилюючись, як хлопчик, якого уперше взяли до цирку. — Невже можна бачити?..

Те, що я чув про прилад, який Бєльський називав зіркофоном, могло бути містифікацією, а зіркофон — транзистором. На музиці я розуміюсь погано, мало яку передачу, розмову міг прийняти транзистор. Розповіді Бєльського можна вірити, можна не вірити, говорив він про речі фантастичні. Скільки фантастики друкується у журналах! Може, він десь прочитав про зірки та про кольори і видає це за своє. Проте якщо можна побачити — це інша річ. Зір не обмане. Я вхопився за цю думку, як потопаючий за соломинку; мені хотілося, аби все, про що розповідав Бєльський, не було містифікацією.

— Можна?.. — запитував я.

Бєльський зняв окуляри, для цього йому довелося зняти і знову надіти капелюх.

— Можна, — сказав він, — не завжди. Проте у нас щасливий збіг. Бачите цей луг? — вказав він на лужок, густо порослий жовтцем. — Ці ромашки? — На краю лугу, там, де було сухіше, білим простирадлом стелилися ромашки. — Це все одно що телевізійний екран, — говорив Бєльський. — Кожна квітка приймає частку зображення. Якщо квітів багато і вони ростуть поспіль, можна побачити зображення. — Борис Андрійович подав мені окуляри.

Я взяв їх, підвівся з каменя і рушив до галявини з жовтцем.

— Не підходьте близько, — попередив Бєльський. — Передачі з зірок, як і по телевізору, слід дивитися на відстані.

Я зупинився і надів окуляри.

Я побачив місто. Далеке місто у тумані — як невиразний ескіз, як марево над пустелею. Я бачив обриси будівель, квартали, ніби розглядав місто з пагорба чи з вежі. Я бачив вулиці, парки. Місто жило — щось вулицями рухалося, переміщувалось, можливо, машини, можливо, юрми людей. Місто було величезне, дальні його околиці потопали у перспективі, ніби в курній імлі. Рух був на віадуках над вулицями, на алеях парків і на дахах будинків. Мені здавалося, я чую шуми міста: стукотіння коліс, гул моторів. Чим більше я вдивлявся, тим більше деталей я виявляв: ось кругла будівля, можливо, цирк; ось овальна — іподром або стадіон. Ось блищить басейн… Щось піднялося над містом — трикутник, літаюче крило, ось іще одне і ще. Пунктирна лінія предметів у польоті рухалась над будинками, над площами, перші з них уже сховалися за обрієм. Я зняв окуляри і запитав: