Не вбивай
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Не вбивай». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
Повiсть «Не вбивай» присвячена подiям, якi зумовили страту Кочубея та Iскри.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Пішов наш Онисим, не було його два дні, а на третій притащив — знаєте що? — дитину! Дівчинку-дволітка, не знати навіть чиє — людське, панське чи, може, жидівське? «Плакало, — казав, — поміж трупами, змилосердився та й забрав».
— Свої діти мав, так знаю, що таке дитина, — боронився Онисим.
— А в мене нікого нема, — озвався дядько, чорний, як циган, і засвітив очима. — Сам, як палець, тільки помста ходить за мною.
— І це дружина, якщо другої Бог не дав.
— Як дивлюся на людські достатки, як вони з жінками й дітьми у вигодах живуть, то такий мене жаль за серце стискає, що або їм кінець, або мені.
— І чому б то багачам з бідними не поділиться?
— Захотів молока від бика.
— Попроси в жука меду.
— У них і серед зими не випросиш леду.
— Багач глухий, коли кажеш: дай, а скажи: на, то вчує.
— Багача просити, що глухому пісню співати.
— Вмерлого не розбудиш, багача не допросишся, його не проси, а сам бери, що візьмеш, те й твоє.
На Чуйкевича поглядали з-під ока. Якийсь сміливий весельчак на череві підповз до нього.
— Мабуть, гарне пиво, — почав.
— Нічого собі, — відповів Чуйкевич.
— Спрібував би, так грошей чортма. Чуйкевич казав і йому дати мірку. Цей випив і, витираючи вуса, похвалив:
— Є ще гарні пани на світі!
— Лучаються, — відповіли йому, — та мало.
Веди мене, поводир, Де дівчата роблять пир, Отам мене поцілують, Пампушками нагодують! Тю! —
співав сліпець, але його мало хто слухав. Хто хропів, хто кулакувався з сусідом, деякі в кості грали. Зірвався один.
— Пускайте мене, не витримаю довше, Бога нема, чорта нема; є тільки чоловік-звір, ходімте! Насилу посадили його на місце.
— Розжалобився, як вовк над поросям, — казали. — Куди підеш, ну, куди ти, недотепо, підеш? Сиди між добрими людьми, де не проженуть.
— Це такий, — пояснював Чуйкевичеві весельчак, що йому жінку й дітей перегнали кудись, не знати де. Багато тепер нещасливого народу.
— Л ще більше дурного, — завважив Чуйкевич. Той глянув на нього з-під ока:
— Ваша милість не тутешні, мабуть.
— По чім гадаєш?
— Тутешні нашого брата за чоловіка не мають, — а присуваючися ближче, додав: — Чоловікові з очей видно, що в нього на душі. Якби ваша милість у погоню за такими, як отеє ми, пускалися, то не сиділи би під липою, а засілися б десь поза углом. Наш брат свого ворога, як пес нюхом, здалеку чує.
Чуйкевич заспокоїв його, казав, що в його дійсно друге діло, і питався, що це за люди і чиї.
— Свої та Божі. Невмоготу довше страдати; тікаємо.
— Куди?
— Куди Бог дасть. У Вільну Слободу, на Запорожжя, на
Дон, куди нас ноги понесуть, а очі попровадять, щоб тільки
вирватися звідси...
В громаді зашуміло. Сварилися. Одні радили не відбігати далеко й дожидатися приходу Булавіна, другим спішно було до нього. Наскучило песяче життя: утеча, скитальство, жах перед погонею.
— Ходімте, — казали, — а то нас опісля не приймуть або,
як чернь, поженуть перед собою.
Сварка до бійки доходила.
Люди, зацьковані, легко вибухали гнівом і зганяли його на собі, скакали до очей. Ось-ось і пічнеться кровопролитство і костеломство, як хазяйка казала.
Та до того не дійшло. Піднявся цей чорний, як циган, і блиснув грізно очима.
Тишина...
— Товариші! — почав. — Голото бездомная, сироти безріднії, брати мої біднії! Послухайте правдивого слова. Киньте сварню, до ладу привикайте, до послуху людського. Без послуху і діла нема. Отаман колоту не дозволяє, за бешкет смерть. Походний отаман жадає, щоб ви десятками зібралися, вибираючи собі старшин. Виберіть же й собі отамана.
— Циганові отаманом бути! — закричали кругом. — Циганові!
Поклонився їм.
— Поки гурт не зросте вдесятеро, поведу вас. Але ж вважайте: за непослух смерть!
— Хай буде! — відповіли йому.
— А тепер прочитаю вам, що Булавін пише. — Витягнув із-за пояса шматок паперу і став читати, ніби кулями в уши сипав: — «Отамани, молодці, дорожні харцизи, вільні усякого стану люди. злодії і розбишаки! Хто захоче з поход-ним отаманом Кондратієм Булавіном погуляти по чистому полю, красно походити, з'їсти і випити смачно, на добрих конях поїздити — то забирайтесь до мене у вертепи самарські!»
Перервав, обкидаючи громаду очима.
— Всякий ласий на чужі ковбаси, — озвався хтось із гурту.
Циган спалахнув: