Таємниця Крилатого Змія

За два дні перебування у в’язниці П’єро заприятелював із Квасолею, своїм сусідою. Під час короткого перепочинку, коли дозволялося розмовляти (взагалі ж діти завжди мусили мовчати), П’єро спитав у Квасолі, як побачити директора.

— Тебе засудили? — спитав хлопця Квасоля.

— Засудили…

— Тоді марна річ розмовляти з начальством. Хоч ти і не винен, все одно лишишся тут, аж поки не вийде двадцять один рік. І нічого, любий, не вдієш. Ось я сам уже вісім років у цьому пеклі за те, що поцупив млинок до кави, а він не вартий і десятьох франків. На щастя, наступного тижня я виходжу звідси… У тебе є батьки?

— Нема нікого, один лише дядько. Але я не знаю, що з ним, — сумно докинув П’єро, згадавши ув’язненого і хворого Клемана Лотера.

Життя у виправній колонії було нудне і виснажливе. На світанку черговий наглядач йшов повз камери, де спали діти, підлітки та юнаки, щосили грюкаючи в двері. За цим сигналом кожен мусив вибігати в самій сорочці в коридор, хапати свою одежину, складену на цементній підлозі, і поспіхом одягатися. За сюрчком наглядача всі ставали на коліно і зашнуровували черевики. Ще сюрчок — і діти хапали відра та горщики і бігли у двір їх виливати. Потім із брудними рушниками вони йшли до умивальників. Тут також раз у раз чулися сюрчки. Все робилося в цілковитій тиші. Одне слово чи шепіт — і винуватий весь день одержував самий черствий хліб.

Потім під наглядом чергових дітей вели до їдальні. Треба було стати на своє місце, схрестивши руки, і чекати наказу сісти. За кілька хвилин вони мусили проковтнути огидну затірку, що її названо супом. Опісля розпочиналася тяжка виснажлива робота, і день здавався вічністю.

П’єро ніби молотила невблаганна й жорстока машина, — так має почувати себе миша у жорнах млина. Нагаї свистіли щохвилини, і хлопець часто чув жахливі історії, які пошепки розповідали колоністи. Найменший непослух карався вогким карцером у підвалі, куди зв’язану жертву кидали на тиждень або й більше. Там нещасні змушені були їсти хліб, лежачи на долівці, наче тварини в хліву, і сьорбати суп просто з тарілки. Найбільше уславився своєю жорстокістю однорукий наглядач на прізвисько Марокканець. Кілька місяців тому він нагаєм забив на смерть колоніста.

Одного разу, під час перепочинку, Квасоля стиха сказав П’єро:

— Завтра я вийду на волю. Може, хочеш написати кілька слів друзям? Я кину листа в скриньку.

І він обережно вклав у руку хлопця згорнений папірець з недогризком олівця всередині.

Залишаючи Пентьєвр, Квасоля сховав за підшивкою своєї куртки лист П’єро до професора Шульца. Хлопець був певний, що той не забуде попередити В’юна та Бурлаку.

Минали дні, а П’єро не мав жодної звістки з волі. Життя, як і раніше, було тяжке й одноманітне, а після від’їзду Квасолі хлопець відчув себе ще самотнішим. Колоністи уникали П’єро, бо він був новачок.

У в’язниці йшли якісь дивні приготування; вночі П’єро чув у кімнатах приглушені розмови та шепіт. Ввечері хлопці довідались, що один із колоністів помер, надірвавшись на роботі. Цілу ніч чути було неспокійні й зловісні розмови. А вранці, як завжди, за сюрчком хлопці одяглися, вмилися і пішли до їдальні. На тарілці перед кожним лежала грудка наперченого і брудного рису. За звичаєм, кожен колоніст став із схрещеними руками, але мовчання і тиша здавалися цього разу загрозливими.

— Сідай! — скомандував Марокканець.