ЖАРТ. Із життя психів
- Автор: Винокурова-Садиченко Татьяна
- Язык: украинский
- ISBN: 966663192X
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «ЖАРТ. Із життя психів». Краткое содержание книги:
- … знову будуть точки повтору.
Обидва замовкли. Янгол ходив палатою, лікар дивився на нього. Йому подобалося спілкуватися з Янголом. І якщо зазвичай він стримував себе, намагався лише вилікувати хворого, то зараз було настільки зле, що хотілося просто порозмовляти з людиною, чи з янголом… Зараз Василь Анатолійович ладен був згодитися з усім, навіть із янгольством пацієнта, аби зайвий раз не напружувати мізки, не повертатися до вже набридлих питань, бо саме від них ставало ще гірше. Раптом згадав, з чого почав, і вирішив повернутися.
- І все ж таки, Янголе, навіщо? Навіщо нас створили?
- Нінавіщо. Просто так. - Янгол знову сяйнув посмішкою. Справді, сьогодні з ним було щось негаразд. - Бог - це сама творчість. Величезна, жахлива сила, що має на меті одне: творити. Які можуть тут бути «навіщо»?
- Ну, не може бути все просто так, - Василь Анатолійович аж сам підскочив, так передалося йому Янголове збудження. - Повинна ж бути хоч якась причина…
- Ось! - Янгол різко розвернувся, клацнув пальцями, - причина! Ось це ваша модель мислення: причинно-наслідкові зв’язки. У Нього - все по-іншому. І набагато простіше.
Василь Анатолійович уважно поглянув на пацієнта:
- Тобто, ця твоя сила все ж таки здатна мислити?
- Не те щоби мислити… Це важко пояснити, лікарю…
- Може, спробуєш?
- Н-ну… - він замислено блимнув очима у стелю. - Так, спробую. Ну, от як, скажімо, мислять письменники під час написання чергового твору? Що ними керує? Навіщо вони пишуть нові й нові твори?
Добре, Янголе, давай гратись у запитання-відповіді. Василь Анатолійович подумав. Із письменниками він не спілкувався. Та й читав художню літературу не дуже. Так, почитував інколи якісь романчики у метро. Та потім і цю справу кинув, вирішивши, що це лише марнування часу. Й у метро теж читав тепер лише медичну літературу.
- Щоби самовиразитися? - спитав він.
Янгол похитав головою. Ні.
- Е… Щоби донести комусь чергову важливу думку?
Знову ні.
- Щоб… щоб… Добре. Здаюся, не такий я вже й літературознавець. Для чого ж вони пишуть, Янголе? І як вони мислять?
- Вони творять просто, щоб творити, - і знову посмішка, - вони, справжні, зазнають утіхи від самого процесу творчості. Часом трохи болючої, інколи солодкої, деколи довгої й затяжної, а часом рвійної та стрімкої, неначе вибух. Це як… як…
- Як секс? - раптом здогадався лікар.
- Не зовсім. Тут набагато об’ємніше. Та й не втіха тут відіграє головну роль, втіха - це, сказати б, побічний продукт. А пишуть знову й знову, бо щось непокоїть на дні душі. І тоді їм зовсім не до мислення, просто їм треба вирвати з себе, виплеснути, викинути те, що не дає спокою… Так-так, - знову спалахнув Янгол, - це саме від Нього, як мовиться, від Бога. Коли ти знаєш, що воно твоє, для тебе. Що ти можеш, що ти повинен,… ні-ні, не повинен,… - він говорив, говорив, говорив, дуже швидко, то крокуючи туди-сюди палатою, то раптово сідаючи, радше, падаючи, на койку, то знову підскакуючи. Таким лікар не бачив його ніколи. Він збивався, виправляв сам себе, слова й речення у нього якось наскакували, наповзали одне на інше. Нарешті, він підсумував:
- Ти просто можеш - і ти це робиш.
Замовк. Сів. Та очі все одно блищали. І в цей момент Василь Анатолійович раптом чітко зрозумів, що в них. У них блищала, горіла, палала надія. Ой, тільки не це. Невже знову стрибатиме? Василь Анатолійович пройшовся палатою, немов би мимохідь посмикав за ґрати на вікні. Ні, тримаються міцно.
Що ж таке? Що ти ще, з біса, вигадав? Лікар розгублено озирнувся. І тут Янгол зареготався, зрозумівши, що шукає Василь Анатолійович. На цей раз сміх здався лікареві нормальним, людським. Лише трохи збудженим.
Монологічний діалог
із дзеркалом (2)Дзеркальце я тримаю в руці. Воно дуже близьке мені - я з ним майже ніколи не розлучаюся. Навіть тоді, коли прямую до заповітної шафи, як оце зараз. Я підходжу до шафи, відчиняю дверцята. Просто і спокійно відчиняю, як усі нормальні люди. Не ривком, заплющивши очі й очікуючи, що якесь створіння вилетить звідти і рознесе півхати, як це було раніше. Коли життя було менш зрозуміле, та більш наповнене. Взялася за ручку і просто потягнула дверцята до себе. Звичайно ж, там порожньо. Немає Гремліна… немає там, хай йому дідько, ніякого Гремліна! Інколи сумуєш навіть за такою потворою. Ні, взагалі-то я щаслива, просто іноді, лише іноді так хочеться щось змінити. І рука сама тягнеться до скотчу на дзеркальній поверхні. Та одразу ж згадую сяйливі очі мого коханого, й рука сахається назад, так нічого і не зробивши. Хіба винен коханий у моїй трохи егоїстичній, самовпевненій самотності? Й не його вина, що так довго не буває його вдома. Він увесь час працює, і робота у нього дуже відповідальна, найвідповідальніша, мабуть, з усіх робіт. Потребує багато часу й зусиль.