Сплячий лелека
- Автор: Ячейкин Юрий Дмитриевич, Поплавський Петро
- Серия: Посланець #2
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Сплячий лелека». Краткое содержание книги:
У творі йдеться про подальші події на Північному Кавказі в роки Великої Вітчизняної війни, про крах німецького воєнного плану «Едельвейс».
…Майор Анзор Тамбуліді мав уявлення про Москву лише по фільмах. Знав її як місто мрій кожної радянської людини, як столицю неосяжної Батьківщини, яка для нього асоціювалася з розкішним сонячним днем, з весняним життєдайним подихом.
Але обмерзлий вантажний «Дуглас» прилетів глупої ночі і ніяк не міг сісти — мела люта віхола, затуляючи тьмяні синюваті разки електролампочок вздовж злітно-посадочних бетонованих доріжок. Можливо, й не сіли б, якби на теплих лампочках не танув сніг і вони двома ледь помітними ланцюжками не миготіли крізь хурделицю.
«Газик», що дочекався Анзора біля сірого кубічного громаддя аеровокзалу, весь час буксував у снігових наметах, і Анзор раз у раз вивалювався в шалену круговерть, аби підштовхнути плечем безпомічну машину, у якої від безсилої натуги аж скати вищали на слизькій дорозі. Та й сам водій час від часу зупиняв машину, аби витерти ганчіркою заліплене снігом ’ вітрове скло.
А темно було — хоч в око стрель. Дві вузькі щілини на фарах з навислими над ними бляшаними козирками ледь освітлювали перед машиною не більш як на півтора метра снігу. А коли в’їхали на вулиці передмістя і далі, де будівлі повищали і своїми шерегами гамували віхолу, Анзор все одно нічого не угледів у настороженому і суворому місті.
Коли засірів світанок, це враження від столиці, як від міста-воїна, посилилось. На золотих маківках соборів були сіро-зелені чохли, ніби гімнастерки на крутих солдатських плечах. Пам’ятники на майданах, площах і в скверах, аби не бути потрощеними вибухами авіабомб, були оббиті та захищені брезентовими мішками з піском.
Анзор увійшов до комендатури, пред’явив посвідчення і запитав, як пройти до чергового офіцера.
— Слухаю вас, — одірвався від паперів молоденький лейтенант.
— Майор Тамбуліді, з Кавказу, — відрекомендувався він. — Прибув в Управління держбезпеки, до майора Калини.
— Він підполковник, — виправив його лейтенант і підняв трубку. — Товаришу підполковник, до вас прибув майор Тамбуліді… Так, з Кавказу… Слухаюсь! — І до Анзора: — Зайдіть у бюро перепусток. Потім підете в приміщення наркомату. Перший під’їзд, третій поверх, кімната двісті п’ятнадцять. Костянтин Васильович зустріне вас особисто.
І ось вони — Анзор і Костя — в скромному кабінеті. В обох з перших слів і поглядів виникло хвилююче, але невиразне почуття. Невизначеність його, мабуть, пояснювалася подвійними вимірами сприймання часу і подій: ніби розлучилися тільки цими днями і наче не бачилися півжиття. Але Калина й Тамбуліді зустрілися не для аналізу своїх емоцій, в них були службові обов’язки. Тому й розмова їхня якось з перших слів одразу повернула до суттєвого:
— Ну, джигіте, оповідай — козак слухає! — жартома почав Калина. — Як ви там? Як Матвій Іванович? Розказуй!
— Костянтине Васильовичу, дорога ти моя людина, як живемо, сам знаєш — війна. Генерал тобі вітання передає, та про це — потім. Краще почну з найприємнішої новини: від Марії одержали радіограму.
— Нарешті! — вихопилося в Калини. — Жива? — запитав те, про що хотів запитати найперше, але не наважувався.
— Коли вийшла в ефір, то ясно, що жива… Зараз відступає разом з військами Клейста. Зібрала надзвичайно важливі дані про оборонні споруди і розташування військ противника.
— Як же вона зуміла передати? Адже залишилась без рації!
— Знайшла стару. До речі, вона передала цікаві відомості про твого знайомого.
— Про кого це?
— Про Віллі Майєра.
— Що?
— Власне, я тому й приїхав.
— Оповідай!
— Виявляється, цей Майєр, почуваючи до Крістіни особливу симпатію…
— Про його симпатію мені відомо. У старі часи він би викликав мене на дуель! Такий…
— Зажди, — заблагав Анзор, — бо ти стаєш і моїм конкурентом.
— Чому?
— Тому, що Матвій Іванович каже, що серед усіх балакучих людей я — рекордсмен. А за тобою мені й слова не мовити.
— Мовчу! — Костя підняв руки.
— Тоді слухай. Цей Віллі Майєр врятував Студентку від викриття, коли велося розслідування справи про вбивство Мюллера. Він спромігся повернути діло так, що винною в смерті карателя визнали Несмітську, агентку СД під кличкою Есмеральда. Марія вважає за можливе скористатися діями Майєра і залучити його до співробітництва з нами.