Шестикрилець. Шоломи в сонці
- Автор: Гриневичева Катря
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Шестикрилець. Шоломи в сонці». Краткое содержание книги:
У центрі повісті «Шестикрилець» – образ Романа Мстиславича, який відстояв Русь від католицької експансії Ватікану.
«Шоломи в сонці», хронологічно продовжуючи «Шестикрилець», відтворюють перший рік життя Галицько-Волинського князівства після смерті Романа, який загинув під час походу 1205 р.
Серед цього князь глянув соколиним зором в ужоцький хід, що стояв перед ним, ніби ворота під бойове тягло. Він свиснув по-юнацьки – робота ціпка!
– Якісь он кільця золоті розсипані по травах з того боку гір, – тужив Свен Гіллє.
– Це грає вісімнадцять бань монастиря в угорському Берегові, – пояснив світоход Делята. – На Атос ідучи, у Степана Неманії чертоги я поступав туди гідних напитків ради.
– Чи не градова хмара он, огненними рантухами трясе по криворівнях?.. Добре, що колиба не за горами, – сміявся немолодий Милорад із відламком половецької стріли у коліні.
– Що ви? Вогненно спіють грозна в угорських винницях… Рябіє марга, чернеча хвала!
– Ждіть! – живо пообіцяв їм князь. – Мир стоїть до війни, війна ж стоїть до миру! Недалеко вже завтра, коли, як обрив углиб, звалимося на пушту, рознесемо Буду!
Він пристрасно забажав у цю мить, щоб табуни дорогих коней гнали вже перед його полками і щоб переможці кидали бранок із ластівчаними брівми на свої весело чічковані сідла. На його вилицях блимнуло яре полум’я, брови стрілили високо.
– Недалеко вже завтра, – проніс удруге, – як у цьому Берегові питимемо по береги налите вино!
Вітер рвав віддих із уст, шарпав слова, як клоччя, а княжий кінь у підскоках збивав зелень на дикій височині.
– Тут я поставлю чати кріпше стін! (Так князь, приборкуючи коня…). Над джерелами, на сторожі засіків і стад моїх поселю як стій полонену Литву, збагачу її вольностями…
І князь побачив заздалегідь, як у Книзі Законів, на цілій карті, мов завойовник, що йому завжди буде затісно, він, Роман, напише уставом, букви гей вежі:
«Бранці, поселені в наших землях, на межах гір, є признані руськими горожанами».
– Так, Литву прикую до скель, – радів жагуче, – а сам…
Він м’яв очима залюбки звабливий пай сусідський і глузував із щирої душі:
– Го-го! Один плиг із верховини – один плиг тільки!
З кедрового смеріччя, гаджуджками, проміж срібну осугу гілок, на полонинський плай вискочив рись, басаманистий, як коли дуже барвистий мотиль. Він в’їдно напучив уха з сивими павурами всередині, слухав, що там тявкає скрізь царин. Шуба на ньому здригувалася – шуба гідна: басаман білий, басаман чорний, басаман черлений. Він підстерігав, гей у півсні, сторожко щурив павурята у пригорщах сонячних огнів, у посвистах, що качалися верх шиви-зілля.
Тут на дерево, там на дерево, скакав готур, – перо за гребенем накочене, брови гей грань, на хвості капанка чорна, капанка сіра… Він закукурікав по небо, спорошив крисками, гей силянкою, став одноніж…
А рись не дихав, – зіньки жовті, туговиді, прикрі, він упер просікою у готурові ковтки і з рота, що його не допирав ніколи, пряв липку ласу слину.
ВІТРИЛА ПЛЕЩУТЬ…
Хвилі побіліли, гребінчасті нарви стали як криця. Дністер стрепенувся спросоння й позіхнув досвітньою імлою. Край берегів знявся туман із крихтою багру, де верболози.
Перший промінь сонця перелистував осоку на самоті, і в цю мить із роззолоченого пня відпав пірнатий клубок із настороженим назверх терням малих крил. Серед перемерзлого цвірінькання сіра куля розсипалася на траві дрібною пташнею, очманілою від світла й утіхи. Це сплюшки з притятими борідками бігли кривулькою перед себе й хмільно збивали росу, ніби хтось сипнув зерном по материнці, по зимнім інею…
Дністрова пристань виринула нараз із сутінків, а з нею на якорах дванадцять опанцирених міддю високостінних суден із різьбами-амулетами на причолах. Роки вже, як вони, оті могутні будівлі, починали тугсвоє життя, вдягалися в тіло з дуба, ясеню, з металу, брали в себе довготривалу працю людських м’язів, спрагнено й ласо нили снагу, хист своїх творців, щоб стати нарешті здійсненням корабельної краси.
Дедалі всі судна стали видні, мов на пожежі: від долівки з рівними засмоленими ребрами і яворових облавків, заквітчаних вінками, аж до жовтих щоглів і синіх вітрил. У круглих вирізах степениць двома покосами нудьгували весла, мірило сили, чорні крила суден. Ще трохи – й полонена Литва приляже їх валкою засмалених грудей і з глухим, чужинецьким співом, що в ньому гудітиме далека погроза, знесе Романів флот Дністром у Чорне море.
Кораблі були вже повні княжого й боярського набору під вощаними ряднами: соболині й боброві блами, сувої льняного більця, бурштин із Литви, риб’ячий клей, мед у берківцях, воскові кружала, стиртами сповитими в мотузи, закутаними в рогожі, встеляли долівку суден. І ще пірнаті подорожани, яструби до ловів, кривавоокі й люті, оббивали з криком прути кліток під свіжим смерековим гіллям.