Голос

— Та нічого... То я... — усміхнувся Трохим. — Прощаться прийшов. Іду вже... Бувайте здорові!

Юхим потер лоба, ще раз озирнувся навкруги і подивився на його.

— Ху!.. А мені снилось щось... Випив я... Шумить, брат!..

— Я вже йду... Дали рощот... — муркнув Трохим знов.

— Уже? — обдивився на його клунок дід. — В дорогу, значить?.. Хм... куди ж тепер? Трохим злісно усміхнувся.

— «Куди»... — повів він плечима. — Звісно, куди... До другої собаки... Мало їх?

— Та-ак... — хитнув головою дід. — То правда... Скоро й я піду... Загуляв, брат, «гряницю» перейшов... Спасибі панам... офіц... А що, Килина де? — раптом хутко спитав він.

Трохим пильно глянув на його, потім усміхнувся й промовив:

— Нема вже й Килини... Взяла рощот... Пішла до тітки на село... Кажуть, хоче в город їхать...

— Та-ак... — схилив дід голову й застиг. Потім підвів її, подивився на Трохима, похитав головою й сказав: — От так наш брат погибає... Знаєш, куди вона пішла?

— До охвіцера? — бовкнув Трохим.

— До охвіцера!.. Ех!.. Може, вип'єш на дорогу? — раптом спитав він і, хутко повернувшись, вийняв з-під голови пляшку.

— Давайте! — махнув рукою Трохим. Дід поспішно одіткнув пляшку, для чогось побовтав її, так що там аж піна піднялась, і подав Трохимові. Той взяв, мовчки хитнув йому головою, перехилив у рот і застиг. Потім вернув дідові, утерся і, почекавши, поки Юхим «булькав», промовив:

— Ну, прощайте, діду! Треба до вечора хоч до Горбачів дійти...

Дід подав йому руку, потрусив Трохимову і, подивившись нащось в лице йому, зітхнув і випустив її. Трохим ніяково й похмуро всміхнувся, кивнув ще раз головою і поволі пішов до дверей. На лаві коло мисника сиділа Маринка біля макітри з картоплею й пильно дивилась на його. Проходячи повз неї, він глянув на її бліде, ще більш схудле личко, на якому тепер виднілось щось уперте, похмуре й разом з тим сумне й жальке, і зупинився.

— Прощай, Маринко! — промовив він, кліпнувши на неї своїм неспокійним поглядом і понуро всміхаючись. — Будь здорова...

— Ідете од нас? — тихо спитала вона. В голосі її чулось щось сумне, боязке, жальке.

— Іду.

Маринка тільки подивилась на його, не знаючи, що сказати, і почала м'яти дрижачими пальцями шкаралупину з картоплі.

Трохим узяв зручніше клунок під руку, глянув ще раз похмуро по хаті й, суворо, терпко якось кинувши «прощайте», вийшов із хати.