Тюрма
- Автор: Сименон Жорж
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Гречанівський
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Тюрма». Краткое содержание книги:
… «Тюрма» викриває ганебний стан жовтої преси, представники якої торгують своїми поглядами й переконаннями, а потім кидаються в розпусту і злочини, щоб угамувати сумління.
— Отже, Жакліна так і не сказала чому? — раптом без усякого переходу повернувся він до головного.
Ален заперечливо похитав головою.
— І ніхто з вас нічого не знає?
Відповіддю було глухе мовчання.
— А може, вона вирішить заговорити?
— Сумніваюсь, — зітхнув Ален.
— Як вам здається, мені дозволять побачення?
— Безперечно. Зверніться до слідчого Беніте. Він дуже гарна людина.
— Може, хоч зі мною говоритиме?
Проте Фаж і сам сумнівався в цьому і тільки сумовито посміхнувся. Він сидів блідий, губи здавалися безкровними, й, незважаючи на свій зріст, виглядав зовсім немічним.
— Правду кажучи, я розумію її.
І знову глянув на обох. Алену здалося, ніби в погляді, що він кинув на нього, було більше симпатії, ніж у тому, який він адресував Бланше. Та, крім симпатії, була ще й цікавість, а може, й трохи підозри.
Він закінчив, зітхнувши:
— Що ж, так воно, можливо, й краще…
Сигару взяв лише Бланше — від її нудотного аромату в кімнаті стало душно. Ален кінчав уже четверту чи п'яту сигарету. Фаж не палив. Діставши з кишені якусь коробочку, поклав у рот таблетку.
— Звеліти, щоб дали води?
— Не варто. Це ліки, які активізують діяльність кровообігу.
Про що їм лишалося говорити?
Бланше відкрив шафу, що правила за бар.
— Чого б іще запропонувати вам? У мене є пляшка старого арманьяку[1].
— Ні, вдячний.
— Спасибі, не хочеться.
Він розчаровано стояв, високий, пухкий, схожий на надутого хлопчика.
— Пробачте, що не запропонував вам раніше. Може, ночуватимете у мене?
— Дякую. Але я звик до «Лютеції»! Я зупинявся там, ще коли студентом приїздив до Парижа. Тільки вона за ці роки постаріла, як і я…
Він підвівся, і його худорляве тіло розпрямилося, немов акордеон.
— Мені пора. Дякую вам обом.
З вигляду не збагнеш, про що він думає. Адже він майже нічого не розпитував. І, можливо, не лише з чемності.
— Я теж їду, — заявив Ален.
— Може, побудеш ще трохи?
Чи не хоче часом Бланше сказати щось йому? Ні, швидше боїться, щоб наодинці з тестем Ален не сказав чого-небудь зайвого.
— Мені час лягати.
Альбер подав їм пальта.
— Труну завтра буде встановлено у вітальні.
Двері туди стояли розчинені, і вітальня здавалася величезною.
Тесть уявляв собі вже чорні драпіровки, самотню труну посеред залу і свічки.
— Дякую, Ролане.
— На добраніч, мосьє Фаж.
Спускаючись сходами, Ален тримався позад тестя. На алеї у них під ногами зашарудів гравій. З чорних як смола дерев падали краплини води.
— До побачення, Алене.
— Я можу підвезти вас.
— Дякую. Мені корисно пройтись.
Фаж розглядав безлюдну вулицю, що поблискувала після дощу, і, зітхнувши, ніби до самого себе, промовив:
— Мені треба побути на самоті.
Алену раптом стало холодно. Він потиснув кощаву руку і швидко сів у машину.
Йому теж не завадило б побути на самоті, та не вистачало мужності. Він вів машину з однією думкою — знайти хоч когось з тих, кому він міг би кинути: «Привіт, голуб'ята!»
Йому миттю звільнять місце, і гарсон схилиться над ним:
«Подвійне, мосьє Алене?»
Розділ V
Задзеленчав дзвінок — далеко-далеко і наче зовсім близько; потім стало тихо, і знову — дзвінки, немов хтось йому сигналив. Хто б це? Та він не в змозі поворухнутися, бо лежить у труні. Він, мабуть, дістав удар по голові, бо вона страшенно болить.
Це тривало ще довго, поки він зміркував, що лежить у себе в ліжку. Ален устав і поточився. На другій подушці чиясь рудоволоса голова. Тепер він зрозумів, що дзвонять у передпокої. Тож пошукав очима халат, знайшов його на підлозі і насилу натягнув.
Увійшовши до вітальні, побачив, що день ще не займався над Парижем. Тільки жовта смужка жевріла десь далеко за дахами будинків. Одчинив. Перед ним стояла незнайома молодиця.
— Швейцарка, звичайно, мене попереджала…
— Про що?
— Що доведеться довго дзвонити. Краще, коли ви мені дасте ключ.
Він ще нічого не розумів. Голова тріщала. Ален очманіло розглядав маленьку товстунку. Вона сміливо дивилася на нього, ледве стримуючи сміх.
— Не дуже ви рано вляглися вчора, не дуже! — зауважила вона.
Потім скинула грубошерсте синє пальто. Ален не наважувався запитати, хто вона.
— Хіба швейцарка не казала вам?
Йому здавалося, що спливли роки відтоді, як він бачив швейцарку.
— Я ваша нова служниця. Звати мене Мінна.
І поклала на стіл пакет, загорнутий у шовковистий папір.
1
Французька горілка.