Зневажаючи закон
- Автор: Клодзиньская Анна
- Серия: Бібліотека "Всесвіту" #1
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- ISBN: 5-333-00230-4
- Переводчик: Гарій Бурганський
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Зневажаючи закон». Краткое содержание книги:
— І тоді ви наважились на самогубство?
— Нервова система не витримала. В кооперативі могли мене викрити будь-якої миті, при першій же перевірці.
— Невже ви не подумали про дружину? Хотіли кинути її напризволяще?
Завадовський мовчки схилив голову, щоб не відповідати.
— Чи озивався якось шантажист після вашої спроби самогубства?
— Гадаю, ні.
— Що означає «гадаю»?
— Ну, я ж спочатку хворів, утратив був пам'ять. Потім мене перевезли до в'язничної лікарні. В усякому разі дружина не казала мені про якісь дзвінки або листи.
— Чи знає тепер ваша дружина, чому ви вдалися до самогубства?
— Почасти. Про те, що я взяв оті препарати, знає, про шантаж — ні. Ну й про диплом… також не знає.
Підвівши голову, він благально поглянув на прокурора:
— Дуже прошу, не кажіть їй нічого! Хай мене судять, я відповідатиму за крадіжку й шахрайство… Ну й нехай, я відсиджу і повернусь.
Бялецький обурився:
— Пане Завадовський, як ви собі це уявляєте?! У нас із вами тут не приватна розмова, ви складаєте зізнання, а я зобов'язаний на їхній підставі написати акт обвинувачення! Я повинен згадати і про шантаж, і про фальшивий диплом. — Він кинув неприхильний погляд на колишнього інспектора й додав: — Треба було думати ще тоді, як ви купували цей диплом. Тисячі людей здобувають вищу освіту, але коштом кількох важких років навчання. А ви хотіли все відразу, та ще й без клопотів — за гроші. Ось тоді й треба було подумати, що це може мати фатальні наслідки…
Казимир озвався лише через десять днів, наприкінці червня. Він зателефонував увечері, розмовляв пошепки, спитав, чи Моніка сама, тоді призначив їй побачення в кафе «Європейське». Жінка погодилась не вагаючись.
Після спроби з'ясувати, хто такий магістр Вацлав Бо-рейко з вулиці Крайової, Моніка й Казимир не бачилися. Вона була вкрай обурена, що коханець не повірив у її драматичну оповідь, і вирішила порвати з ним. Але вже за тиждень пожалкувала. Чоловік без упину їздив у відрядження, вона цілоденно нудилася вдома сама-самісінька й відчувала себе нещасною. Намагалася знайти цікаву компанію, але марно. Гарні чоловіки з автомобілями й напханими гаманцями дивились на неї байдуже або й зовсім не помічали. Вони втішалися товариством набагато молодших за неї дівчат, що мали стрункі фігури, довжелезні ноги й розпущене золотаве волосся.
Моніка дивилася на них із заздрістю, сумом і гіркотою. Тому дзвінок Казимира подіяв на неї, як труба на кавалерійського коня. Моніка блискавично перевдяглася, старанно наклала косметику, й за двадцять хвилин «вольво» ніс уже її до кафе. Казик не повинен довго чекати на неї — ану ж передумає?
Казик сидів у самому кутку залу. Побачивши Моніку, він підвівся, відсунув стільця й привітав її дуже вишуканою й чемною усмішкою, яку так добре знала Моніка. Вона помітила — на нього звернули увагу кілька жінок. Від цього вона розквітла, наче помолодшала років на десять або й п'ятнадцять. Біс із ними, сорока роками, вона знову знайшла свого хлопця, що займатиметься тільки нею — і ніким іншим!
— Ти отримала негативи? — спитав Казик, коли вони вже сиділи за столом.
— Через два дні після того… Ну, як відвезла гроші туди… на Крайову. Прийшли шість негативів, два знімки й картка. — Моніка розсміялася; в ту мить зміст картки її обурив, але тепер до неї знову повернувся чудовий настрій, тож і той напис видавався кумедним.
— І що ж там було написано?
— О, він написав: «Люба пані Моніко, може, ми колись зустрінемось й ви дозволите поцілувати вашу чарівну ручку!»
Казимир насупився.
— От нахаба! — гримнув він. — Сподіваюсь, більше не озветься…
— А що в тебе? Сплатив другий внесок?
— Так. Кілька днів тому я дістав листа. Той знову зажадав двадцять тисяч.
— Куди їх треба було відвезти?
— Як і першого разу, я поклав їх під лавку у Вілянуві. Той змінив тільки час — довелося їхати туди опівночі. Скажу відверто, я насилу дістав гроші, щоб… — він урвав і збентежено поглянув на Моніку.
— Невже вкрав? — розреготалася вона, задоволена його розгубленістю.
— Та виходить… — скрушно визнав він. — Узяв з домашнього сейфа, що в розпорядженні Данути. Розумієш, вона там тримає гроші на закупки для бару. Загалом у касі було тисяч вісімдесят, але я взяв лише двадцять. А ключі… я витяг їх серед ночі з сумочки, коли Данута вже спала. І знаєш, спала так міцно, що й не почула.