У пошуках утраченого часу.У затінку дівчат- квіток

За якусь хвилю я попрощався з «маркізою», а потім покинув і Франсуазу, щоб вернутися до Жільберти. Я помітив її одразу, вона сиділа на стільці, за купою лаврин.

Вона прийшла сюди сховатися: дівчатка грали в піжмурки. Я примостився біля неї. Плаский точок насунувся їй на очі, тим-то здавалося, ніби вона дивиться сторч — цей мрійливо-ущипливий погляд я вперше завважив у неї в Комбре. Я спитав, чи не можна мені побалакати з її батьком. Жільберта відповіла, що вона йому пропонувала, але пан Сванн вважає таку розмову зайвою. «Ось, — додала вона, — заберіть вашого листа, мені треба бігти до своїх, дівчата мене ж не знайшли».

Якби тоді нагодився Сванн, ще перед тим, як я взяв назад листа, у щирість якого, як мені видавалося, не повірила б тільки людина безрозумна, він, мабуть, переконався б, що мав рацію. Підступивши до Жільберти, що, відкинувшись на спинку стільця, просила взяти у неї листа, а сама його не віддавала, я відчув до неї потяг.

— Ану, тримайте міцніше, побачимо, хто дужчий, — гукнув я.

Вона заклала листа за спину, я оповив руками її карк, піднімаючи коси, які вона носила до пліч чи то тим, що дівчата в її віці ще косаті, а чи тим, що мати хотіла якнайдовше наряджати її дитиною, щоб молодитися самій, — і ми зчепилися. Я намагався пригорнути її до себе, вона чинила опір; її щічки, розпашілі від зусилля, взялися плямами, круглими й червоними, як вишні; вона реготала так, ніби я лоскотав її; я стискав її ногами, мов деревце, на яке збирався оце здертися; вправляючись у цій гімнастиці, я аж задихався, але сапав я не тільки від м'язової напруги і не тільки від бойового завзяття, і нагло разом із краплями поту пролилося ще й моє заласся, якого я навіть не зумів затримати настільки, щоб пізнати його смак; тоді я взяв листа. А Жільберта добродушно мовила: