Викрадачі

Усередині — жодного руху. За кілька хвилин я вже почував себе дурнем через те, що бачив мало не все в домі, неначе займався шпигунством. То була проста, але затишна вітальня, яку прикрашали канапи теплих тонів, кілька ламп на столиках, що виглядали антикварними, блякло-оливкового кольору килим на стіні й дещо менший — на підлозі; цей був у східному стилі й, здається, досить вишуканий. Іще я бачив вази з нарцисами, засклену шафку з темного полірованого дерева, насамперед же — книжки, багато книжок у високих шафах, хоча звідси я не міг прочитати жодної назви. Я чекав. Почув, як ожили птахи на вітах дерев навколо будинку: вони каркали, співали, злітали з дерев, лопочучи крилами — ворони, шпаки, одна сойка. Ранок починався ясним, насправді весняним, але тепер небо затягли хмари, світло посіріло, а на ґанку зробилося холодно.

І тоді я уперше відчув безнадію. Місіс Олівер передумала. Вона має право на особисте життя, а я, напевно, припустився помилки. Я їхав дев’ять годин, як дурень — що ж, так мені й треба, якщо вона вирішила зачинити для мене свої двері (зрозуміло, я й не подумав натиснути на ручку) та й пішла кудись у своїх справах замість розмов зі мною. Можливо, я на її місці вчинив би так само. Я вдруге подзвонив у двері, нерішуче, й присягнувся більше вже до дзвінка не доторкатися.

Нарешті я повернув назад, валізка стукнула мене по коліну, а я пішов повільно сходинками вниз, відчуваючи, як піднімається в глибині душі хвиля обурення. На мене ще чекає довга подорож, часу на роздуми більше ніж вистачить. Я вже почав ті роздуми, тож не одразу почув, як позаду мене клацнув замок, рипнули двері. Я завмер, волосся на потилиці заворушилося. З якої б нагоди мав так лякатися цього звуку, якщо цілих п’ять хвилин я чекав на нього? Як би там не було, я обернувся й побачив, що вона стоїть біля дверей, прочиняючи їх до себе, ще не встигла відпустити ручку.

Вона була гарною жінкою, енергійною, зі сторожким поглядом, але, поза сумнівом, не тією музою, що надихала малюнки й картини Роберта у «Ґолденґров». Чомусь вона нагадала мені морське узбережжя: волосся пісочного кольору, біла-біла шкіра, посипана ластовинням, яке зазвичай вицвітає з віком, а сині, мов океан, очі дивилися на мене з підозрою. На мить я закляк на сходах, а тоді схопився й прожогом кинувся до неї. Опинившись поруч, я збагнув, що вона маленька на зріст, тендітна, мені до плеча, отже, Роберту Оліверу — до грудної кістки. Вона прочинила двері трошки ширше й відступила вбік.