Варіант №1. На альпійській верховині

— Що ви маєте на увазі?

— Скажу вам. Облишмо те, що ви робите зі мною…

— Що робили, — поправила вона.

— Гаразд, хай так. До певної міри це виправдано, але ваші люди сильно перебільшують, підозрюючи в нас агентів. І тому, наприклад, як я здогадуюсь, Кирпатому доручено стежити за мною, іншому — стежити за Кирпатим, а мені накажуть стежити за тим третім. Отак, як наказали й вам…

— Що?

— Стежити за мною, контролювати мої настрої. Мені здається, я говорю ясно.

— А може, ви надто багато говорите?

Я нахилився до неї і промовив грудним голосом:

— Мила Дейвіс, ви не тільки красива дівчинка, ви надзвичайно добра людина, знаєте болгар, з вами я був і завжди буду відвертим. Через те все це й кажу. Інакше можна легко відхилитись і завести мову про зірки й шепіт моря.

— Не вважайте мене сліпою. Саме оцю відвертість я найбільше ціную у вас. Ви не уявляєте собі, як тяжко дівчині працювати в такому ось центрі. Боїшся довіритися фальшивому другові, боїшся підлості чужого агента під маскою доброзичливця, та мало чого іншого. А за помилку доводиться платити життям. Мрієш про одне-єдине — подружитися з відвертою людиною. Отже, не звинувачуйте мене в короткозорості, я ціную вашу відвертість. Це — між іншим. А тепер — наша тема. Припустимо, що ми всі так, як ви кажете, — стежимо одне за одним. Але хіба можна обійтися без цього?

— Можна. До колишнього офіцера, позбавленого чину, виключеного з університету студента, засудженого, який утік від нового арешту, не можна виявляти такі сумніви. Аз іншого боку: чому, наприклад, інтелігентній людині треба вбивати комуністів, щоб завоювати довір'я?

— Та невже од вас вимагають щось подібне?

— Принаймні дотепер ніхто не виставляв мені таких умов, але для тутешніх болгар ця вимога стоїть на першому місці — керівництво центру довірятиме тобі лише тоді, коли ти заплямував себе кров'ю.

— Облиште, Огняне. Такі речі важать для людей, подібних до Кирпатого. Од вас містер Кларк сподівається іншого — політичної діяльності проти режиму в Болгарії.

— Саме це і я вважаю своїм головним завданням!

Вона провадила далі сухим тоном. Щонайменше, це був не той голос, яким вона говорила хвилину тому. Здалося мені, що оцей службовий голос не личить їй.

— Може, ви й маєте підстави скаржитись на переслідування, але повинні зрозуміти, що й ті, кого ви звинувачуєте, діють не без підстав…

Вона глянула на мене впритул і заговорила вже іншим, іронічним, визивним тоном:

— І як це комусь може спасти на думку сумніватись у вас! З Болгарії тікає інколи хіба що шантрапа… Вкрав гроші на складі чи в магазині й хоче, щоб засипали його доларами, бо він розповідає, скільки старих рушниць є в сільській общині та скільки тракторів працює в якомусь колгоспі. А з вами — інше. Слухайте, а скажіть-но мені, чому цей генерал… Як його звуть? Так, він. Чому він виявляє такий інтерес до вас?