Маленький Бізон
- Автор: Фидлер Аркадий
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав
- Переводчик: Марія Аркадіївна Пригара
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Маленький Бізон». Краткое содержание книги:
Матеріалом до цієї книги послужила розповідь індійців з племені чорноногих, родичів Маленького Бізона, що їх мандрівник якось зустрів у книгарні Вінніпега. До цього Фідлер довгий час жив серед канадських індійців і вивчив їхній побут та звичаї.
Ми схопились за руки і радісно затанцювали навколо своєї здобичі. Коли перша хвиля піднесення минула, ми почали оглядати та обмацувати телицю. В ній стриміло шість стріл, окрім моєї. Міцний Голос дуже засмутився:
— Шість стріл. Чи не забагато на одну телицю? Скажуть, що я погано стріляв. Будуть з мене кепкувати.
— Нічого не вдієш. Ти стріляв, стріляв, але в решті решт таки повалив.
— Інші, — розвивав брат свою думку, — інші стріляють раз або двічі — і бізон готовий.
— Правда. Але то ж дорослі воїни.
Ми скоса поглядали на ці нещасні стріли, й чим довше дивилися, тим більш муляли вони нам очі. Яка ганьба! Раптом братові щось спало на думку. Він проникливо глянув на мене:
— Чи можна тобі вірити?
— Можна.
— Будеш мовчати, як домовина?
— Буду.
— Бізончику, щоб ти мене не виказав, бо інакше — біда!
Міцний Голос пояснив мені свій план:
— Ми просто повиймаємо стріли. Залишимо тільки дві, а решту сховаємо. Рани засиплемо землею. Всі подумають, що це тільки дряпина. Не зрадиш мене?
— Нг! — відповів я.
Брат уже хотів виконувати свій намір. І раптом в мені прокинулись сумніви. Що буде, коли прийде батько?
— Чекай! — зупинив я брата. — Прийде батько і, напевне, спитає, як було. Що ми йому скажемо?
— Скажемо, що…
— Що саме? Ну, кажи!
— Скажу…
Ми стояли наче перед височезним муром. Батько був для нас майже богом. Я згадав недавні події. Скільки я пережив, поки крився із своїм вчинком! Які це були страждання!
— Ні! — вигукнув я так голосно, що брат здригнувся. — Не роби цього!
— Чому ні? — спитав він, хоч видко було, що його мучить невпевненість.
— Ми не можемо брехати!
Міцний Голос нічого не казав. Я теж. Потім я пригадав, що казала мати кілька днів тому, і повторив з поважністю мудреця:
— Хто хоче бути великим воїном, повинен ненавидіти брехню.
— Так, це правда! — ствердив брат півголосом.
Ми заспокоїлися і примирилися із своєю долею. Стріли в тілі бізона вже не викликали у нас такого сорому. Раптом в далині залунав чийсь вигук.
— Батько! — зраділи ми й почали махати руками.
Батько, стурбований нашою відсутністю, шукав нас скрізь. Коли він наблизився до нас, ми стривожились: що скаже батько?
Але батько і не глянув на нас. Його погляд втупився в бізона.
— Го-го! — тільки й вимовив він, але це прозвучало майже як схвалення.
Він підійшов до тварини. Очі в нього блищали, в них не було й тіні незадоволення. З сумлінністю судді оглядав він кожну стрілу, що стирчала в тім бізоні, й півголосом лічив:
— Перша, друга, третя… четверта…
Брат, почуваючи свою провину, почав шморгати носом. Намагаючись потішити, я крадькома стис йому руку.
— П'ята, — лічив далі батько, — шоста. А це що?
І, засміявшись, показав пальцем на мою стрілу.
— Це я… Це моя… — заїкаючись, пробелькотів я.
— Навіть і ти, шибенику? — зрадів батько. Тільки тепер він помітив наші сумні обличчя і глянув з подивом.
— Чого це ви стоїте похнюпившись?
— Шість стріл… — простогнав Міцний Голос.
— Ах ти ж, дурню! — засміявся батько. — Знаєш, скільки стріл я послав у свого першого бізона? Одинадцять. Шість стріл — це ж чудово!
Він схопив нас за руки і затанцював навколо бізона танець перемоги. Нам стало тепло, серця наче танули в грудях. Захоплено ми стрибали разом з батьком. А батько співуче вигукував:
— Шість стріл, го, го, шість стріл! Добрий мисливець з цього хлопця, го, го! Випустив тільки шість стріл! Буде з нього воїн, го, го…
Але у Міцного Голоса совість була неспокійна.
— Батьку! — мовив він. — Я повинен тобі признатися. Я хотів збрехати.
І він розповів усе — як хотів витягти стріли з убитого бізона й засипати рани землею, та як я заперечив, сказав, що треба ненавидіти брехню…
Батько слухав уважно, і раптом притягнув мене до себе й так міцно притиснув, що мені аж дух перехопило. Він випустив мене з обіймів і підвів до коней, які стояли поблизу й скубли траву.
— Подобається тобі цей буланий? — з усміхом спитав батько, показуючи на коня, яким я приїхав.
Я не зрозумів, що він має на думці.
— Подобається.