Людина, що знайшла своє обличчя
- Автор: Бєляєв Олександр Романович
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Григорий Г. Кулинич
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Людина, що знайшла своє обличчя». Краткое содержание книги:
— Це зовсім не дрібниці! — гаряче перебив я її. — Ви врятували мені життя!
Нора поглянула на мене здивовано і навіть злякано.
— Це ви не жартуєте?
— Ні, звичайно. Мені загрожувала смерть за спробу втекти.
— Смерть! Я не думала, що справа така серйозна, інакше б я ще більше… Але хто ж загрожував вам смертю? Невже…
— Ну звичайно, містер Бейлі. О, він не щадить тих, хто не підкоряється його волі! Чи доводилося вам бачити його страшний «пантеон»?
Нора заперечливо похитала головою і запитала, що це означає. Я розказав їй про свою подорож в товаристві Бейлі по підземному містечку і про все, що узнав від «торгівця повітрям».
На мій подив, Нора вислухала мене з великою цікавістю. Мабуть, багато що з того, що я сказав їй, вона чула вперше. В міру того, як я говорив, обличчя її все більше хмурніло. Здивування змінювалося недовірою, недовіра — обуренням.
Закінчивши свою розповідь, я підняв бокал з рідким повітрям і сказав:
— Ось в цій посудині ми виготовляємо смертний напій для людства. Моє життя пощадили тільки для того, щоб я сприяв загибелі інших, загибелі нашої прекрасної Землі з усіма живими істотами, що живуть на ній. І я не знаю, чи радіти мені з мого врятування, чи… випити мені самому цей бокал?..
Задзвонив телефон і перервав мою патетичну промову. Кора швидко підійшла до телефону.
— Алло… Так… Містер Клименко, вас просить до телефону містер Бейлі.
Я підійшов до телефону.
— Так, це я… Ні… Слухаю!
— Ви чимось збентежені? — запитала Нора, коли я відійшов од телефону.
— Бачите, містер Бейлі запізнився. Виявляється, він забув мене попередити, щоб я не говорив вам про те, що бачив і чув.
— І що ж ви відповіли?
— Я відповів, що нічого ще не говорив, і обіцяв не говорити.
Нора полегшено зітхнула.
Потім вона взяла бокал з рідким повітрям, який я перед цим держав у руці, замислено подивилася на голубу рідину і раптом кинула бокал на підлогу. Скло розбилося. Рідке повітря розлилося і під впливом теплоти підлоги почало шипіти і швидко випаровуватися. Через хвилину на підлозі валялися тільки осколки склянки.
«Чудово! — подумав я. — Тепер у мене є спільник!»
Нора запитливо подивилася мені в очі.
— Ви все мені сказали?
— Все, — відповів я, але одразу ж мимоволі зніяковів: я згадав про наміри містера Бейлі одружити мене з Норою. Я не хотів говорити про це дівчині. Але вона помітила мою ніяковість.
— Ви щось приховуєте. Ви не все сказали!
— Та це дрібниці, що не відносяться до справи.
— Не обманюйте. Дрібниці не примусили б вас зніяковіти.
Я був у скрутному становищі і вирішив перейти від оборони до нападу.
— А ви самі хіба все говорите мені? Пригадуєте нашу розмову, коли я необережною фразою образив вас… Даруйте, що я згадую про це. Тоді ви сказали мені: «Ви нічого не знаєте». Чому ж ви самі тоді не пояснили мені все те, чого я не знаю?
Цього разу зніяковіла Нора.
— Є речі, про які важко говорити…
— Цими словами ви виправдовуєте і мою мовчанку.
— Ні, не виправдовую. Ви не дали закінчити мою думку. Є речі, про які важко говорити. Але бувають обставини, коли не можна більше мовчати. Доводиться говорити про все, хоч як це не було б важко.
— І ви мені скажете?
— Так, якщо і ви не приховаєте від мене нічого.
Я потрапив у власні тенета. Торг відбувся, і мені залишалося тільки виказати свою таємницю. Все ж я постарався згладити цинізм Бейлі.
— Бейлі сказав… що в мене деревина замість серця, якщо я наважився тікати, пожертвувавши заради свободи товариством такої дівчини, як ви.
Нора спочатку посміхнулася: це звучало як комплімент. Але вона була розумна і незабаром розібралася, що приховано під таким компліментом. Брови її нахмурились.
— Я вдячна містеру Бейлі за його високу оцінку мого товариства, — сказала вона. — На жаль, містер Бейлі до всього підходить з комерційної точки зору. Був час, коли він сам претендував на «моє товариство»… І навіть тоді мені здавалося, що ним керує не серце, а розрахунок… Він бачив, що я нудьгую, що мене тягне до людей. Батько дуже завантажений роботою. Він дуже любить мене, але… науку, здається, любить ще більше, — з деякою гіркотою і ревнивим почуттям промовила Нора. — Моя туга заважала загальній роботі. І містер Бейлі… Ви розумієте?.. Він освідчився мені.
— І ви? — спитав я, затримуючи подих.
— Ну, звичайно, рішуче відмовила йому, — відповіла Нора.
Я не міг стримати полегшеного зітхання.