Мантра-омана
- Автор: Гранецкая Виктория Леонидовна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-2070-9 (fb2)
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мантра-омана». Краткое содержание книги:
Рита запливає до салону краси. Але від сенсорної іграшки не відліплюється. І з її милих телефонних перемовин увесь персонал дізнається, що:
1) Ванєчька схожий на юного Лєо Ді Капріо, в той час як Андрій нагадує, в кращому випадку, занедбаного австралопітека.
2) У Ванєчькі, нєсомнєнно, талант. Він мріє співати на великій сцені (досі доводилось лише в сауні в поламане караоке), і танцює, треба сказати, досить «по-соврємєнному в нього получаєцца».
3) На знак визнання Ванєчькіного таланту Рита планує вкласти у його «розкрутку» сто тисяч баксів Андрієвим коштом (зачувши про такі грошиська, ножиці в руках манікюрниці мимоволі здригнулися і — о Боже!.. — ледь не відтяли Риті півпальця).
4) Матюки на адресу манікюрниці. Знижка на манікюр та солярій.
5) Відвівши душу, Ритка тут-таки урочисто вирішується стати «прадюсєром» Ванєчькі, бо Україна має таланти, а таланти треба підтримувати, то й шо з того, шо непосвяченим Ванєчька нагадує гєя?
Весь салон заходиться в оплесках. Гєїв тут люблять. Риту — не дуже. Та вона все одно почувається матінкою Терезою. Добре натренованим королівським жестом (впізнаємо школу Андрія) роздає всім чайові, включно із манікюрницею — щоб надовго запам’ятали, хто до них приходив. Згодом, у супроводі захоплених поглядів персоналу, урочисто випливає з салону. Невимушено, щоб усі бачили, клацає кнопкою сигналізації (знову ж таки — Андрій). Залазить до царського «джипа», конфіскованого у нещасного Страхопуденка (теж, до речі, заскоченого на зраді і, є Бог на світі, благополучно відправленого у «дурку»). Не вмикає сигнал повороту. Пафосно виїжджає з парковки, розбивши при цьому ліву фару сусіднього «шевроле» і ледь не поцілувавши трамвай, що пропливав неподалік. Замислюється «о хрупкості битія».
І, задивившись у дзеркало на свою нову зачіску, не помічає велетенської вантажівки, що мчить зустрічною, на котру наскакує все ще замисленою «о хрупкості битія»…
— Розважилась? — зустрічає тебе іронічно-насмішкуватим запитанням Сашко, варто тобі матеріалізуватись посеред власної квартири.
— Наче ти так не робив! — буркаєш, проходячи повз нього крізь стіну. — Певно, роками влаштовував капості однокласниці, яка відмовила тобі ще в дитсадку?
— Так. Облив її бензином і дивився, як вона кричить і палає, кричить і палає…
— …?
— Жартую. Не закохувався я в однокласниць.
— Воно й видно, — ти йдеш перевдягатися.
Кухня прибрана. Вся квартира, між іншим, теж. Сашко нікуди не дівся. Та тебе це не дивує: ти не можеш позбутися відчуття, ніби знаєш його вже багато-багато років.
— То що з Андрієм? — долинає до тебе з кухні голос Сашка.
— Викликав сам собі «швидку» і здався у «дурку» на милість психіатрів. Там його не чіпатиму. Хай думає, що то єдине безпечне місце.
— Фатальна жінка, — виголошує тобі комплімент Сашко і їсть собі далі пластівці. — А з Ритою? — допитується, наче не знає.
Ти завмираєш. Повільно заходиш до нього на кухню. Пригадуєш, як тримала її за руку, доки вона конала серед розкуроченого залізяччя Андрієвого «джипа», і останньої миті вона тебе побачила — твоє розмите холонуче відображення здригнулося в її очах, а потім вони стали скляними.
— Вона не вміла водити авто. Навіть прав не мала. Що я могла вдіяти?
— І то правда, — ласкаво погоджується Сашко.
І зраджує тобі секрет:
— Привиди-початківці, на зразок нас, можуть лише коїти дрібні капості. Забрати чи врятувати життя — не в нашій юрисдикції.
— Амінь, — важезний камінь провини лунко й урочисто падає з твоєї душі. — А про початківців — цікаво… Тобі ж хрінзна-скільки років! І — початківець?
— Щоб стати справжнім примарним маестро, треба мати за плечима сотні, бажано тисячі років…
— Приміром?
— Данте Аліг’єрі, граф Дракула, Фрідріх Ніцше, Марія Магдалена… продовжувати?
— А… Ловець Снів?
Сашко ледь помітно міняється в обличчі. Десь хвилина минає в чеканні. Врешті він зважується на слово:
— У нього багато імен. Найчастіше його називають Дияволом. А він — вічний.
Тепер в обличчі міняєшся ти:
— А якщо я не вірю у його існування?
— Віриш у день, отже, віриш у ніч. Віриш у Бога, отже, віриш і в Диявола.
Небо в твоїх очах яснішає:
— Іди на хрін.
— «Джипа» шкода, — чомусь нагадується Сашко. — Такий монстр був. Я з вікна бачив.
— «Мікру» — більше. Бо вона не на штрафмайданчику. Її банк забрав. За кредит.