Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81
- Автор: Панасенко Леонид Николаевич, Савченко Виктор Васильевич
- Серия: Пригоди. Подорожі. Фантастика #81
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81». Краткое содержание книги:
— Навіщо ж тоді було вигадувати історію з дядьком, брехати Василеві?
Каплун знітився, зам’явся.
— Просто… було незручно казати, що мені потрібні гроші… Я й вигадав… дядька…
Тоді Вознюк запитав, звідки у Каплуна транзистор.
— Подарували товариші на день народження, — уникаючи Вознюкового погляду, відказав той. — Склалися і купили.
— І тобі не шкода було продавати подарунок друзів?
Очі Каплуна забігали швидко-швидко, сюди-туди, мов човники в ткацькому верстаті. Він не знав, на чому їх зупинити.
— А як треба гроші… — видушив нарешті із себе глухо.
Вознюк зміряв його суворим поглядом і цього разу твердо сказав:
— Ось що, Каплун. Годі брехати. У тебе це не виходить. Кажи правду, інакше я затримаю тебе як злодія. Ти продав Семибратові крадений транзистор. А за це, сам знаєш, по голівці не гладять.
Каплун хвилину чи дві нічого не міг сказати, лише кліпав віями й злякано водив очима.
— Крадений? — перепитав нарешті.
— Так, крадений, — пильно дивлячись на хлопця, Вознюк розповів про крадіжку в школі.
Каплун після цього якось зразу зів’яв, де й поділась його колишня задерикуватість.
— Я про це нічого не знав, — став гарячково пояснювати. — Він мене попросив продати… Пообіцяв за це двадцять карбованців… Я й продав… Василеві…
— Хто він? Адреса? — зажадав Вознюк.
— Ми з ним живемо в одному під’їзді… Квартира сто друга… Він… ну, теє… любить випити… Його недавно дружина покинула, — став плутано пояснювати Каплун. — Прізвища я не знаю… Лише звати… дядько Сергій.
— Гаразд, — перебив його Вознюк. — І надалі зарубай собі на носі — міліції треба завжди казати правду. Більше тобі нічого не доручав продати цей дядько?
— Нічого.
З Каплуном було все ясно. Тепер треба поспішати до поки що загадкового дядька Сергія. Що скаже він?
— Ну як? Правда, фрукт? — звернувся Коваленко до Вознюка, як тільки з кабінету вийшов “дядько Сергій”, Шуровський Сергій Іванович, якого вони щойно вдвох допитували.
— Фрукт, та ще й який! — погодився Вознюк, розгладжуючи вуса.
Коваленко пройшовся по кабінету у звичній своїй позі, заклавши руки за спину.
— Що будемо робити? — запитав і тут же сам собі відповів: — Доведеться відпустити. Він твердитиме одне й те ж, а ми його казочки нічим не спростуємо. Кепські наші справи.
Вознюк мовчав, обдумуючи ситуацію, в якій вони опинились.
А ситуація ускладнювалась. Здавалось, кінець був близьким і ось маєш — усе поламалось. Шуровський, якого вони вчора затримали по підозрі в причетності до крадіжки в школі, показав, що справді попросив хлопчину із свого під’їзду — Васька — продати транзистор. Тижнів два тому він знайшов його у сквері на сусідній вулиці. Ішов годині о десятій вечора тудою й натрапив на бійку. Билися троє. Старі чи молоді — не розібрав. Побачивши його — кинулись у кущі, тільки гілля затріщало. Він, Шуровський, пішов собі доріжкою далі, не звернувши на це уваги. Аж раптом неподалік від місця бійки почув тиху музику. Зупинився, прислухався. Роззирнувся — й побачив на клумбі транзистор. Лежав боком і грав. Хотів іти далі, бо догадався — транзистор тих, що билися. Але ж їх і слід прохолов. І перехожих на той час — жодного. Він постояв, постояв і вирішив забрати транзистор. Не пропадати ж такій цінній речі. Все одно хтось би забрав. Коли б він знав, що крадений, звісна річ, не брав би. А так узяв, щоб продати, бо грошей, у нього завжди чортма, випити він, не секрет, любить. За це його й дружина, нехай товаришам із міліції буде відомо, кинула.
От і вся історія. Буденна й проста, цілком реальна. Як у неї не повіриш? І ніяких компрометуючих даних проти Шуровського немає. Перед тим, як викликати його у відділення, Вознюк і Коваленко поговорили з дільничним іспектором. Той охарактеризував його, як тихого п’яничку. Ніхто в будинку на нього не скаржився, дружина теж. Ні в яких підозрілих справах не замішаний. Працював у фірмі “Побут” слюсарем, звільнили за п’янку. Тепер підсобним робітником на ринку. Ні до чого не підкопаєшся.
— Відпустити найлегше, — відказав нарешті Вознюк Коваленку. — А далі що? Лужний уже цікавився, до речі, як. у нас ідуть справи.
— Будемо шукати нових шляхів, — шумно зітхнув Коваленко, зупинившись біля вікна, за яким уже вечоріло.
— А мені здається, Шуровський уміло бреше. — Вознюк і собі встав із-за столу, пройшовся до дверей і назад. — Вигадав казочку, прикинувся наївним, мовляв, п’яничка я, що з мене взяти.
— Що ж ти пропонуєш? — поцікавився Коваленко.
— Пропозиція буде така, — рішуче сказав Вознюк. — Нехай він побуде у нас, а нам треба за всяку ціну дізнатись, чи немає в цього типа Шуровського близького знайомого, точніше спільника, компаньйона, з яким він працює. Або — котрий на нього працює. Шуровський довго слюсарював у “Побуті”, майже щодня бував на квартирах у справі ремонту кранів, батарей, труб. Користуючись довірливістю мешканців, міг підібрати ключі від дверей і тепер, коли минув час і він пішов з фірми, вирішив зайнятись другим ремеслом, знайшовши собі надійного спільника. Логічно?
— Логічно, — погодився Коваленко. — Хоч не зовсім. У школу злодій заліз через вікно, і сліди на підвіконні лише його. Від тебе втік лише один, слідів другого ніде не виявлено.
— А може, він стояв десь оддалік, був на сторожі? — висловлював своє припущення Вознюк далі.
Коваленко посидів якусь хвилину зосереджено.
— Гаразд, приймається така пропозиція, — подивився на Вознюка допитливо. — А в деталях?
— У деталях ось як, — поставив на чистому аркуші паперу одиницю Вознюк. — Сьогодні ж я розпитую про можливого спільника Шуровського у Віктора Каплуна, а ти, — поставив двійку, — з допомогою дільничного з’ясовуєш, де зараз живе дружина Шуровського і розпитуєш про це в неї. Увечері ж зустрічаємось тут і підсумовуємо добуте.
— Товаришу старший лейтенант Вознюк, ви геній! — вийшов із-за столу Коваленко. — Дозвольте потиснути вашу руку.
— Перестань блазнювати! — напустив на себе серйозність Вознюк. — Скажеш гоп, як перескочиш.
Він не ображався на товариша за кпини, бо знав — жартує. Чому б і працівникам карного розшуку іноді не пожартувати!
Як і домовились — вони зустрілися ввечері. Але обидва були невдоволені, бо обом їм не пощастило. Віктор Каплун розповів Вознюкові, що разів зо два бачив з Шуро’вським високого чубатого хлопця, але який він із себе — не міг пригадати, бо бачив поспіхом, на відстані. Коваленко ж лише довідався, де живе колишня дружина Шуровського — у своєї матері, на протилежному кінці міста, — але самої її не застав, поїхала на кілька днів у гості до тітки в село.
— Що ж у нас є? — підсумував Вознюк. — Високий чубатий хлопець? Це все одно, що побачити тінь на стіні. Скільки їх, таких високих і чубатих у місті?.. — Він безнадійно махнув рукою.
Та оптиміст Коваленко не хотів здаватись.
— Стривай, стривай! Ще ж у нас у запасі дружина Шуровського! Коли той високий чубатий був у них дома, вона обов’язково бачила його, тож пригадає, який він. Завтра я до неї їду!
— А чого це ти? — здивувався Вознюк. — Я веду розслідування, я й поїду!
— А я тобі допомагаю, — парирував Коваленко. — Взагалі ж — це наша спільна справа і ніяких заперечень, їду я. Зараз же — гайда по домівках відпочивати! — І, взявши Вознюка під руку, повів його до дверей.
…Кажуть — кожній невдачі приходить колись кінець. Настав він нарешті і для Вознюка з Коваленком. Через день Коваленко зустрівся з колишньою дружиною Шуровського, яка не тільки підтвердила, що високий чубатий юнак був у них дома, а й у деталях пригадала, який він із себе. Худий, носатий. Очі великі, круглі. Нижня губа повніша від верхньої, ніби вивернута. Над верхньою губою ріденькі руді вусики. Вуха відстовбурчені. Брови густі, трохи зрослися на переніссі.
З такої детальної розповіді художнику було неважко зробити портрет і вдосконалити його за допомогою фоторобота.
— Схожий, — сказала колишня дружина Шуровського, дебела, тілиста жінка з першими ознаками старості на обличчі, коли їй показали фотопортрет.