Щоденник війни зі свиньми

Швидко оговтавшись, Відаль упізнав Еладіо з авторемонтних майстерень. Другий, який тримався позаду, був йому незнайомий.

— Сеньйори, чим можу служити? — озвався Відаль, корячись давньому звичаю гостинності. — Заходьте, будь ласка. Заходьте.

Еладіо був невисоким літнім чоловічком, кривоносим і чисто виголеним, з апатично вигнутими вустами. Він шепелявив, і від цього здавалося, начебто між зубами в нього піниться слина.

— Ні, дякую, — мовив він. — Ми мусимо вернутися до друзів.

— Не стійте в дверях, прошу вас, — наполягав Відаль.

Гості все-таки не зайшли, а він не здогадався ввімкнути світло. Його дратувала якась нарочита стриманість у поведінці Еладіо. Крім того, Відаль не міг зрозуміти, пощо прийшов незнайомець, хто він такий і чому їх не відрекомендували.

Чужинець ховався в сутінках. «Я десь його бачив, — міркував Відаль. — Когось він мені нагадує». Еладіо помітно нервувався. Якщо вони принесли йому кепські новини, подумав Відаль, то мали б усе пояснити одразу. Вони розбудили його, урвали спогади, а тепер ще й поводяться якось незрозуміло. Він хотів був утретє запросити їх увійти, коли побачив, що Еладіо ніяково всміхається. Відаль онімів від подиву, і тим неймовірніше після цієї усмішки прозвучали слова.

— Сталося дещо погане. Не знаю, як і сказати вам, — Еладіо знову боязко всміхнувся й повторив: — От не знаю і все. Того і взяв з собою хлопчину. Сам я такого робити не звиклий, боявся йти, а вдвох, як то кажуть, легше. Бачте, який я збентежений — навіть не познайомив… це Пако. Знаєте його? Пако, слуга з готелю. І як там той нещасний Віласеко? Нікого немає, мусить самотужки поратися. Ніби бачу: швендяє від одного ліжка до іншого…