Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди
- Автор: Солдатенко Валерій Федорович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Парламентське вид-во
- ISBN: 978-966-611-773-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди». Краткое содержание книги:
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться і вивчає історію України.
Це реалії, здається, настільки очевидні, що заперечувати загальновідомому ніяк не можна. Однак, виявляється, за бажання — можна. Можна й історію довільно «членувати» й на будь-який лад переписувати. «Забуваючи» про усе вищевідзначене, іменуючи більше як семидесятилітній вітчизняний досвід «окупаційним» режимом1169. З минулого відбираються (вириваються) окремі, переважно трагічні сторінки, такі як порушення законності, масові репресії, гулаги, голод, русифікаторство, перешкоди національній самореалізації тощо. Вони оголошуються сутністю народженої Жовтнем тоталітарної системи, від якої Україна лише потерпала, народ зазнавав неймовірних поневірянь і збитків.
Мабуть, прихильникам подібних підходів важко (а то й неможливо) пояснити, що для вивчення окремих сторінок, аспектів досвіду його, звичайно, можна логічно членувати, зосереджуватися на потрібних моментах. Але, виходячи на сумарні, узагальнюючі оцінки, висновки, уроки, не можна перебільшувати, абсолютизувати вихоплені сюжети, «не помічаючи» цілісного процесу.
Тоді з неминучістю доведеться констатувати наступне. Як у 1917–1920 рр. події в Україні не були «відрізаними» від загальноросійських і загальноєвропейських процесів, так і в наступні більше як 70 років вони виявилися взаємопереплетеними, спільними для народів СРСР (таким уже виявився «маршрут» історії — чи подобається це кому, чи ні) зі всіма позитивами і негативами витвореної системи.
Такими ж органічно поєднаними, по суті «сплавленими» за об’єктивного підходу виглядають національні й соціальні тенденції розвитку української нації, всі її здобутки і втрати. Адже це логічне продовження того результату, який об’єктивно породила революційна доба уже майже столітньої давнини.
Не випадково тенденції останніх років до етноідеологізації вітчизняної історії, поділу її на «свою» — гарну і «чужу» — погану викликають хоч і не масові поки-що, однак дуже слушні й переконливі заперечення з боку найбільш фахово підготовлених, досвідчених незаангажованих, об’єктивних, сумлінних, чесних дослідників1170. В їх високоморальній, патріотичній позиції — прагнення не лише протистояти ненауковим тенденціям, а й щире бажання подолати панівні на сьогодні настрої безвиході, національної апатії й сорому, зробити внесок вчених-істориків у те, щоб Україна, як успішна країна, відбулася, а її народ з оптимізмом, непохитною впевненістю вийшов на широкий шлях прогресу, цивілізаційного вдосконалення. Тому-то заради майбутнього й пишуться історичні праці.
Теоретические обоснования украинских проектов трансформации российского централизованного государства в федеративную демократическую республику и революционная практика 1917–1922 гг. [20]
Хорошо известно, насколько тесно, неразрывно переплетены российская и украинская истории, судьбы двух славянских, близких народов. Не удивительно поэтому, что в украинской среде, в сознании критически мыслящих личностей на определенных этапах развития рождались соображения, выстраивались планы, касавшиеся перспективы государственности обоих субъектов, особенно тогда, когда в силу различных причин их взаимоотношения представлялись далекими от оптимальных, объективно требующими корректировки, подчас весьма существенной.
Непростой, достаточно противоречивый процесс налаживания совместной жизни после Переяславской Рады 1654 г. выявил две главные разновекторные тенденции.
Постепенно ощутив уже в Речи Посполитой, а потом и все более осознавая себя некой иной общностью («мы не поляки, не русские, не татары, не турки» и т. д., мы другие, отличающиеся самим естеством») после революции под руководством Б. Хмельницкого и заключения договора с Москвой украинцы получили возможность не просто сохранить свою этническую природу, но и обрели достаточно надежную перспективу, даже гарантию для ее упрочения, развития, формирования полноценного национального организма. Важно, что эта тенденция не могла не приниматься в расчет в будущем как один из решающих исторических аргументов.
Однако, встав на путь инкорпорации Украины (практика для того времени не то чтобы оправдываемая, но общераспространенная, и в этом смысле вряд ли безоговорочно порицаемая), Российская империя, точнее ее правители, перманентно стремились к сужению, а затем и искоренению национального начала, самобытного естества украинцев.
20
Статья представляет собой обработанную стенограмму доклада на международной научной конференции «Основные этапы развития российской государственности. Центр и периферия. Х — ХХI вв.», Москва, 30–31 октября 2008 г. Опубликована в Научном вестнике «Гілея» (К., 2008. Вып. 17. — С. 4–25).