Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Що ж тепер думаєте робити, хлопцi?
– Що? – задумливо поглянув на нього неквапний, низькорослий Юрiй Навроцький. Дрiбнi землистi риси його невеликого обличчя були донестями втомленi i донестями упертi. Карi, блискучi, з синюватими бiлками очi (це коли зводились угору чорнi, неначе з примороженими свiтлiшими кiнчиками вiї) перекочували смугу мерехтливих iскор. – Земля своя, мiсцевiсть знайома, люди добрi, а лiс широкий – хватить де сховатись i де фашиста пригостити.
«Хлопець бойовий, але невже носить хреста?.. Такий молодий, i характеру наче не м'якого», – з неприхованою цiкавiстю кiлька разiв поглянув на блакитну, потемнiлу вiд поту крайку, що обвилась навколо жилавої шиї воїна.
– Зброї тiльки нема, – нахмуривсь Григор'ян.
– Почнемо здобувати. Сьогоднi ж, – заспокоїв Созiнов. – Пiшли, хлопцi, на полювання.
На узлiссi знайшли довгий шматок телефонного дроту i вийшли на шосе, облямоване з двох бокiв шпалерами молодого розiмлiлого лiсу. Лейтенант невисоко над землею прив'язав до дерева кабель, а другий кiнець, перетягнувши через шосе в глибiнь лiсу, вiддав Навроцькому.
Швидко густiв лiтнiй вечiр. Мовчазний лiс поволi пiдводив угору чорну чашу назустрiч темносинiй, i тiльки на заходi їх роздiляла вузька смуга червоного золота. По шосе промчало кiлька машин, i пил довго не влягався в сухому спокiйному повiтрi. Знову проїхало авто, i трохи згодом, даючи перебої, задеренчав мотоцикл. Созiнов ближче кинувсь до шосе, тримаючи в руцi наган, а Григор'ян побiг до Навроцького. На повному ходу мчить триколiсний мотоцикл, холодно свiтячи чорним отвором автомата. I враз високий нiмець вилiтає з сiдла, боком падає на крупчастий камiнь .I хриплий вигук «хак!» довго не стихає в чутливих сутiнках. Потiм лунає одинокий пострiл; глухо i настирливо б'ється мотоцикл переднiм колесом у ровi, чадячи невеликим струмком перегару…
– Розжились на господарство! – Навроцький трiумфуюче пiдносить вгору автомат i витягає з кабiни довгi касети з набоями та невеликi, в зелених сорочках, з довжелезними ручками гранати.
Заснули на невеликiй, освiтленiй сонцем галявинi, що з усiх бокiв заросла чагарником. Вартував Навроцький. Походив трохи по лiсу, дослухаючись до безконечних шерехiв листу й трави, помахом руки сполохав вивiрку, що, неначе глечик, примостилась до срiбнокорої берези, позiхнув.
«Який тут дiдько нас вiдшукає. Гущавiнь яка. Не до нас тепер нiмцям», – прилiг до землi.
I не спам'ятався, як зразу ж його перевтомлене тiло загойдали лiсовi шуми, як тремтливi кросна доброго сонця перенесли до рiдного села. I вже бiльше не було страхiтної вiйни; мирно в берегах заколисував зелений Буг рибальськi човни, паслась на лугах худоба, весело загудiли придорожнi телеграфнi стовпи, а в ключах дротiв, як живi ноти, щебетали чорнокрилi ластiвки. Потiм за кугою перелякано обiзвалось: «трах-тах!»
«Хто ж стрiляє? Сниться, чи нi? Нi, не сниться!» – схоплюється Созiнов на ноги, i слiпуча блакить до слiз рiже в очах. Трiщить невдалiк сухе гiлля, важко гупає земля, невдоволено бурчить машина. I зразу ж око ловить шматок мишиного мундира з нашитою розпластою птицею на грудях. Осторонь рухаються чиїсь ноги, ось з'являється кругла, мов кавун, голова i пропадає за обважнiлою хмариною листя.
– Облава! – обома руками будить Григор'яна i Навроцького.
– Що? Де? Як? – iще нiчого не розумiють широко розплющенi очi, а руки вже стискають зброю.
«Проспали своє життя. Ех, ти, богомiльник», – хочеться вколоти Навроцького, але стримує себе – це не придасгь вiдваги в боротьбi.
– Займаємо кругову оборону. Григор'яне, тобi гранатами тепер треба свiт перевернути.
– Это можна! – бiжить до дерева. I в цей час лунає перший пострiл.
Скаженiючи i блiднучи, Навроцький навмання сипле чергою в просвiток, що почав затiнятися сiрим мундиром. Созiнов, заховавшись за кущами, терпеливо вичiкує, поки пiдбiжать до нього три солдати – вони почули пострiли i прямують майже разом вiд неглибокого ярка. Бляшана покришка спадає з широкої рiзьби на довгiй ручцi; лiвою рукою вириває холодну кульку, чує характерне «чмок» i шипiння в глибинi гранати – горить дистанцiйна трубка. Легко кидає гранату в зелене вiкно i падає на землю. Громохкий вибух струсонув лiсом i переплiвсь iз безсилими, нестихаючими криками.
– Ой! – майже одночасно лунає позаду, i вiн бачить, як осiдає додолу Григор'ян, схопившись однiєю рукою за голову, другою – за живiт.
Навроцький, затиснувши зуби, виривається вперед, iдучи на вiрну смерть. Созiнов розумiє його: в таких людей перший сильний порив чуття приглушує силу розуму, логiки.