Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Софія згадує про період перед Баришівкою: «Зеров називав нашу кухню „жіночим клубом“ та іноді, напрацювавшись коло свого письмового стола, заходив до нас. Він, як звичайно, розповідав щось цікаве, а іноді читав якийсь вірш або переклад, щойно закінчений ним. Не завжди в мене був час його слухати, але моя сусідка казала мені: „Слухайте, слухайте, а то він знайде когось, хто буде його слухати“. Микола Костьович, пригадуючи, мабуть, біблійну легенду про двох сестер, Марту й Марію (з яких одна, Марія, сіла в ногах у Ісуса і слухала Його слів, а друга, Марта, турбувалась про частування та й сказала: „Ось сестра залишила саму мене господарювати, скажи їй, щоб вона допомагала мені“. Але Ісус відповів їй: „Марто, Марто, ти побиваєшся про многе, а потрібне тільки одне, Марія ж вибрала добру частину, яка не відніметься від неї — поживу духовну“), називав мене Мартою, кажучи: „Марто, Марто, постійно ти дбаєш про земне“. Проте я не ображалася за його слова».
Левова частка спогадів про Зерова — це суперлятиви і дифірамби. Схоже, він почав ставати легендою ще за життя: виняткова душа, винятковий розум, винятковий талант. Немає сумніву, що ця його винятковість, внутрішня яскравість, його магнетизм і сповненість любов’ю, попри непоказну зовнішність і зіпсовані зуби, які не давали спокою жодному з тих, хто згодом залишав про Зерова свої спогади, викликали в людях сильні суперечливі почуття.
Бо почуття не схожі на чисті барви: вони завжди сплави. Така їхня природа. Любови не буває без провини, сорому, неповноцінности, залежности, заздрости. Любов живиться провиною, соромом, неповноцінністю, залежністю, заздрістю. Любов із них виростає, черпає міць. І те, що людина не здатна збагнути необхідности й сили власних слабкостей, не дозволяє їй любити, відштовхує від любови туди, де слабкості критично переважають.
Зеров умів чітко артикулювати. Він не залишався непомічений. Він викликав почуття. Саме тому і став центральною фігурою цькування під час так званої «літературної дискусії» 1925–27 років. Саме тому, що він не залишався байдужим, передавав свою пристрасть і свої зацікавлення слухачам, його неможливо було не знищити. Жодне пристосуванство Зерова не порятувало би. Та він і не здатен був до пристосуванства: його цілісність межувала з ригідністю, а віртуозність його розуму була зворотним боком побутової непрактичности. Він гіпнотизував сотню слухачів, але був безпорадним перед ґудзиком, що відірвався. У своїх спогадах, старанно намагаючись формулювати так, щоб це нічим не нагадувало нарікання або виправдання, Софія розповідає, як Зеров лише зрідка допомагав їй тягати сходами догори відра з водою чи як він не спромігся нарубати дров. Із Зерова в її розповіді сміються інші, інші коментують його невміння, але не вона.
Щодо неї самої: ті нечисленні скупі рядки, які оповідають нам про цю жінку, описують незмінну стриманість і небагатослівність. Описи Софії — невиразні, вони всіляко оминають характеристики. На нечисленних знімках бачимо, що вона показна, висока, тонка. Має великі, ледь зизуваті темні очі, видовжене вузьке обличчя і делікатні риси. Ті, що згадують, називають її «ефектною». Найкраще Софію можна розгледіти на груповій фотографії родини Зерових, зробленій у серпні 1934 року.
Костик тут ще живий і здоровий: засмаглий хлопчик із ясними очима, що прямим поглядом дивиться просто в об’єктив. Вуха стирчать. Долоньки зворушливо накривають колінні чашечки схрещених по-турецьки ніг. Стрижка під машинку надає обличчю просвітленого вигляду. Його погляд і натяк на усмішку на устах здаються сумними й несміливими.
Софія напівлежить праворуч від сина, між чоловіковою сестрою Валерією і його ж братом Михайлом, також поетом. Зеров стоїть за її спиною. Як і решта родичів у третьому ряду, вірогідно, він стоїть на колінах. Ми не знаємо, чи для знімка на траву в саду щось постелили, щоб запобігти забрудненню одягу. Зеров у білій сорочці і при краватці. Крізь круглі окуляри видно спокійні усміхнені очі.
Того дня вони востаннє були всі разом. Стояв спекотний серпень, але в Ботанічному саду буяла доглянута зелень. У своїх вогняних клумбах цвіли жовтогарячі кореопсиси, жовтозілля, медоносний сильфій, тонкі промінці язичника яскравіли на темно-пурпуровому листі, перекочувались відтінками кущі гортензій, схожі на колонії застиглих на мить метеликів, від спеки зминався шовк пелюсток гібіскусу.