Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Це ще казав колись і Овідій Назон, ваша величність, — покірливо склонився Омелько, як і належало перед царем, але від того, що він необачно бевкнув далі, в співака нараз аж похолонуло в животі: — Але ж Горацій трохи раніш від Овідія мовив: усе має свої межі!
Цар помітно зблід:
— Твій Горацій не жив, здається, на Русі, то й не знає: що в нас тут має межі, що не має! А коли б твій необережний Горацій зрів пресвітлі очі наші, він осягнув би..
— Я дещо також… осягнув уже, ваша величність!
— І вже схотів нам, государеві великому, на Москві послужити?
— Ні, — тихо й чемно вклонився Омелько.
Государ всія Русі спік рака, обличчя хутко спаленіло плямами, котрі дедалі гарячіше проступали крізь тоненьку шкіру вилиць та щік, з яких рясно стікали краплі поту.
Арінка знову вся захолола, вхопилася за груди, вкололася вкраденою трояндою, схованою в пазусі, і Омелян теє помітив і згадав сьогоднішню свою хлоп’ячу задля забавки цього дівчиська вихватку в царевім саду, і аж мороз йому сипонув поза шкірою, коли він звелів Арінушці:
— А ке сюди!
— Що тобі! — не зрозуміла дівчинка.
— Троянду, — побілілими губами пояснив співак.
— Ні, ні! — злякано відступила за аналой побігаєчка.
— Віддай! — звелів Омелько і рвучко простяг до неї руку.
Арінка, тетеріючи з жаху перед тим, що могло статися через хвилину, сунула руку за пазуху, але витягти звідтіль троянду зразу не могла, ніби та приросла їй до груденят, пустила коріння, і треба було її знову зривати, ранячи живе тіло. Дівчинка витягла, нарешті, трохи прим’яту квітку, і була та махрова провансальська троянда така свіжа, немовби її й справді щойно зірвали; спробувала затримати в долоні, але Омелько вихопив квітку в дівчиська і в тому ж одчайдушному пориві простяг цареві:
— Ось!
— Що це? — здивувався государ. — Звідкіля в Москві троянда?
— З твого власного саду, великий князю.
— Як же вона сюди… — цар задихнувся.
— Я вкрав її. Карай!
— За це рубають голову… — скрушно розвів руками повелитель.
— Рубай! Прошу тебе, молю тебе: рубай!
— Ти просиш? — спантеличено звістився цар. — Не розумію… — І вихор суперечливих почуттів стуманив цареві голову: його розлютила й крадіжка, йому шкода було найпершої цього літа троянди, але… такому співакові — відтяти голову… Ні, ні! Скарає Бог! І государ спитав: — Ти прагнеш смерті?
— Так.
— Чому ж?
— Коли не хочеш одпустити мене на Вкраїну… то зарубай! Співати в неволі не буду… не вмію… не хочу! Я мушу сам привести мирославцям допомогу, ваша величність! — І він упав до ніг цареві. — Або пусти на волю, або скарай… бо покори, нижчої за цю, не буде! — І він припав гарячим лобом до камінної підлоги, вкритої персіянським килимом, і здавалося, що й килим спалахне від жару, який палив на ту мить козака, а цареві й зовсім жарко стало біля нього, аж наче ввесь собор уже займався від страшного полум’я, яке вже буяло в поверженій на землю душі молодика.
Коли Омелечко підвівся і вже знову хотів був сказати щось гостре, Арінушка, бісенятко, хутко сховавши троянду за пазуху, знову викотившись із-за аналоя, так боляче штрикнула хлопця в бік гостреньким ліктиком, що тому аж дух зайнявся, і він мимоволі промовчав. А потім сказав:
— Я благаю…
— Отак би й зразу! — ясно посміхнувся цар. — Давай-но палець!
Омелько й не стямився, як Арінушка, анахтемське дівча, схопила обома руками його пучку і простягла цареві, а той зачудовано глипнув на дівчинку, бо тільки зараз її вперше помітив.
— Господь нам допоміг осягнути твою ратну турботу! — одвернувшись од неї, з полегшенням мовив тишайший, щиро втішений своїм царським непам’ятозлобієм, своєю християнською кротістю, надіваючи Омелькові на палець ще теплий від власної руки дорогоцінний перстень з буйним діамантом, зовсім, правда, не той, аж надто коштовний, що цар за ним допіру пожалкував у соборі.
Співак посміхнувся, вітаючи долю й талан, і стріпнув рукою, бо перстень, щойно знятий з пухлого царського пальця, був завеликий для молодого козака, і він, щойно струсивши з плечей загрозу видимої смерті, знову почав шкилювати:
— От бачиш, царю: можна й загубити…
Він хотів був ще додати щось, але Арінушка схопила свого чубатого за руку:
— Ось я сховаю! — поспіхом пропищала побігаєчка і, спритно стягши Омелькові з пальця височайший дарунок, мерщій схоронила в ряснющих глибинах своєї широченької спіднички.
— Наречена? — не без насміху спитав государ у Омелька.
— Мала ще, — сердито смикнув плечем співак.