Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
З неба рине місячне сяйво, з неба моргають зорі, роса падає на траву, на покриття Володька, голосно жують і пирхають коні.
Сон короткий, кам'яно-твердий. Ранок соняшний і рухливий. Уночі не видно було ні тих возів, ні коней, ні людей. Попід деревами скрізь повно війська. Он там палає багаття, вариться у відрі вода на чай. Кілька обпалених сонцем жінок вештається коло буди з написом «лазарет». На сонці стоси книжок.
З другого боку дороги під недобудованою клунею німецького складу шикується до вимаршу відділ кінноти. Між ними побачив Володько черевату Макарову кобилу. Яка дивна і смішна та тварина в новому становищі.
Цілий день Володько їздить на поле по овес, по м'ясо, по хліб. Увечері знов довга розмова з командиром, вислідом якої стало те, що командир признає за Володьком його вченість і вміння логічно розважати. Володько рішає використати командирове довір'я і просить, щоби той відпустив його додому. Той погоджується. Відпускає не лише Володька, але й Титя, що стояв десь далеко спереду на самій позиції, куди долітали ворожі кулі. На щастя, стріляли мало. Більше працювала кіннота. Тить вертається ледь живий.
— Ото, чуєш, стою… Якась халєра задзичала. Що за погибель лиха? — думаю. Пак, пак, пак! — чути здалека. Пуля! Стрільнуло мені в голову, і я грохонув на землю. Але ж коні. Ті тобі не тямлять, що і як.
Так оповідає Тить. Перед від'їздом командир каже:
— Ну, а як же ви поїдете? Вас же десять разів дорогою підберуть.
Він звелів, щоб з ним їхало двох козаків до обозу другого розряду.
Виїхали раненько. Коні відпочили і підкормилися, тому біжать прудким бігом. Минають села, мигають поля рідного, знищеного, стоптаного ворожими ногами краю.
В полудень відпочинок у Крем'янці. Рух, гармидер. На ринку юрба народу, і семіт-промовець страшним гаркавим голосом з піною на устах викрикує щось про красну армію. Чути лишень:
— Кгрррасная агрррмія… та… та!..
Він викрикує це безконечне число разів. Його голова, руки і навіть очі роблять розпачливі рухи. Володько деякий час стоїть, не слухає, що той викрикує, тільки спостерігає його дикі й розпучливі рухи. Він цілком подібний на тих своїх співбратів, що в Судний день розпучливо благають Єгову миллосердя над ними. Коли ж ні, коли Єгова не послухає, вони погрозять йому, вони кинуть проклін на себе й на дітей своїх. Але Єгова не допустить до такого кінця. Ні, ні. Того не станеться.
Збоку стоїть двох дядьків. Прижмуривши сірі очі, вони уважно слухають промовця. Після один хльостко спльовує і поважно зазначує:
— Чортів жидюра!
Більш не сказав нічого. Його товариш обернувся і кинув:
— Ходім!..
Обидва пішли вниз. Володько також кидає ринок. Він читає оголошення, що в залі ліцею публічний народний концерт. Простує туди. Старими сходами піднімається на перший поверх.
Усі стіни заліплені плакатами. Заклики, гасла, карикатури. Найбільше карикатур.
У залі й по коридорах снуються люди. Поміст затоптано, запльовано. Скрізь валяються окурки. Вряди-годи грає міський оркестр марші, в'язанки народних пісень, «Інтернаціонал». Після кожної точки на сцені з'являється промовець. Знов — Кгррасная агррмія!.. Знов рухи, слина, вигуки. Але публіка слухає. Одні поважно, другі насмішкувато. У багатьох пришпилені на грудях червоні стрічки.
По часі Володько лишає залу. Його кортить оглянути місто. Він іде знов через ринок на Широку вулицю. Тут рух, але багато крамниць зачинено. У деяких вікнах червоні пра-порчики. Вулицею гуртами проходять молоді жидки.
— виспівують вони.
У кожного на кепці звізда, на грудях червона стрічка.
Володькові ця парада, ця радість, це свято синів Їзраїля не до вподоби. Надто підкреслено, надто нахабно й крикливо зазначують вони свою непевну перемогу.
Коли вернувся Володько до воза, на нього давно з властивою нетерплячкою чекав Тить. Його не цікавить нічого. Він думає тільки одно: як би найскорше додому, під свою стріху.
Володько сердиться. Надто різкий контраст: оті там з червоними стрічками і цей гречкосій. Володько починає розуміти, чому-гі виграють, а ці програють. Але все-таки він вдоволений. Кожним днем революції, кожним рухом, кожним словом у його душі росте й міцніє майже новий ще один Володько. Це той, що не тільки любить, не тільки думає, а й гнівається та ненавидить зло. Його колись така м'яка душа, душа землі, цвіту і синього неба, твердіє, набирає пружності та кантатах тривких форм. Любов. О, вона вміє любити! Кожний крок життя оплачений упертим змагом. Як не любити здобутого? Як не бажати ласки й втіхи тієї землі та її дітей? Вийти в поле широке, зняти руки до хмар, гукати сонцю привіт. Або впасти до її чорного лона і цілувати її, гризти її, сосати живучі соки її…