![Життєпис Білого Ворона [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Життєпис Білого Ворона [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #2
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Життєпис Білого Ворона [uk]». Краткое содержание книги:
«Життєпис Білого Ворона» оповідає про юнака на ім’я Білозір, який вважав, що має рідних, батька, власну оселю. А виявилося, що він круглий сирота, нащадок ворожого цій землі народу, а ті, що прихистили його, навіть не є людьми. Та, помандрувавши по світу, Білозір знову повертається в родину дивних, яка виростила його. Колишній наївний хлопець став дорослим шукачем пригод на прізвисько Білий Ворон, часом безжальним, часом жорстоким. Та в його серці непохитною зосталася вірність названому батькові, котрий виявився ватажком повстанців, і землі, яка дала можливість Ворону звити гніздо…
Як я міг проґавити, що Келат тримав в лівиці сумку, а правицею ніби нишпорив у ній… Як я його не запідозрив… Може тому, що голова була переповнена враженнями, а Вогнедан важко спирався на мою руку, і я думав, що його робити, якщо правитель раптом знепритомніє. Я вважав, що Келат чи-то ліки несе хворому, чи-то випити гостям… І зовсім не очікував, що він видобуде звідти пістоля та ще й натисне собачку.
Сучий син гримнув з пістоля майже впритул… Ні я, ні Повелитель не встигли зреагувати. Вогнедана віджбурнуло назад, до стіни будинку… Він сповз по ній і застиг.
— Паскудо! — видихнув я, — що ти накоїв!
— Я убив нелюдь! — вимовив Келат гордо, — чудовисько! Я відлив срібну кулю і освятив її в дванадцяти храмах! Жоден чаклун не витримає такого поранення! Хай живе Моанія! Єдина й неподільна!
— Щоб ти здох! — тільки й встиг я сказати… Громовий рик розірвав тишу… Чорне тіло парда мигнуло через кущі як блискавка… Келат не встиг ні відскочити, ні утекти.
Я підбіг до Вогнедана, і одразу зрозумів — скінчено… Куля розворотила лівий бік грудей… Серце Повелителя зупинилось… Не потрібно було ні кликати когось, ні рятувати…
— Це я винен, — вирвалося у мене, — я винен у вашій загибелі, Визволителю… Чого я запросив вас сюди… Я люблю Роллу, але обміняти вас на нього… Мій Вогнедане… Душа вільного краю…
Я сів поруч, і обійняв загиблого… Я плакав… Я гладив застиглі риси, торкався до вуст, на яких застигла тінь усміху. Він не встиг ні злякатись, ні здивуватись… Блакитний кунтуш поволі набрякав кров’ю.
Хтось вийшов на ґанок… Дастені… Спустився вниз… І застиг, побачивши парда над мертвим Келатом, і мене з загиблим на руках.
— Радійте, — мовив я стиха, — ви домоглися свого… Загинула найкраща людина цього гидкого світу… Можете відправити з цього приводу подячний молебень Чорнобогу.
— Рука Господня, — прошепотів белатець, — рука Господня… Він же і вас заворожив, пане найманцю… Він жбурнув мені гроші, які я заплатив вам за його голову. А тоді прийшов з вами сюди… Гордий, наче демон… Ось вона нині, його гордість… Потоптана найменшим зі світу цього.
— Ваших проповідей я ще в Ішторні мав задосить, — сказав я так, що белатцем аж тіпнуло. — якщо ви зараз же не заберетесь геть, я нацькую на вас Верена…
Пард загрозливо рикнув, а тоді загарчав так, що напевне перелякав весь квартал. Дастені треба було пройти повз нього, і він нерішуче зупинився. Тоді повернув назад.
— Ви вважаєте, — сказав я, — що я безпечніший за цього звіра?
Дастені так не вважав, але у нього не було іншої дороги… Хіба що назад, до будинку. Я вже не дивився на нього. Я обережно розстебнув скривавленого кунтуша, розірвав залиту кров’ю сорочку-чорногорку… Рана… вона здалася мені ніби меншою, ніж на початку… Саморобна Келатова куля пройшла навиліт… Начебто… Але на спині рани, здається, не було. Хоча сорочка і там була залита кров’ю… Я обережно повернув Повелителя набік… Дірка в сорочці була… Величенька така дірка… Рана… Рани не було…
Я знову повернув Вогнедана лицем до себе… Загострені риси начебто пом’якшали… Поклав пальці на шию, хтозна на що сподіваючись, і раптом відчув тремтіння живчика… Удар… Довгий проміжок… Ще один…
— О, ні, - прошепотів я, — не може бути…
Я був старим вояком… Я бачив людей з такими ранами… Я міг відріжнити живого від мертвого… Живчик під пальцями прискорювався… У мене на очах оживав мрець…
Серце Повелителя почало відлічувати удари… Рана поволі затягувалася… Та, що в грудях… Пробите кулею серце вже загоїло себе і погнало кров. Вуста Вогнедана порожевіли.
— Давайте, — вимовив я, — вертайтесь, Повелителю! Там добре, в гаю дубовім, а ми що тут робитимемо, без вас?
Дастені сів на сходинки ґанку. Він не мав сили ні тікати, ні стояти… Він трусився як в лихоманці, і весь час значив себе трикутником. Я поклав руку на скривавлені груди правителя… Від рани зостався білий круглий слід…
Вогнедан розплющив очі… Такі сині… такі здивовані…
— Стрию Білозіре, — сказав, — ви можете пояснити мені, що сталося? Я… здається, я помер…
— Не здається, — мовив я крізь сльози, — клятий моанський вилупок вистрелив у вас трохи не впритул… Срібною кулею, освяченою в дванадцяти церквах…
— Маєш, — прошепотів Вогнедан, — це ж треба додуматись… Срібна куля… Я ж не упир… Він би ще осикового кілка притягнув…
Хвіртка дому Ролли відлетіла набік… Просто до дворику влетіли два вершника… Мечислав і Дана… Поруч бігла Горяна… Подруга Верена перескочила через живопліт і помчала просто на Дастені.