Музей покинутих секретів
- Автор: Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-293-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Музей покинутих секретів». Краткое содержание книги:
— А я для вас дещо маю. По тій справі, що вас цікавила. Адріян з Дариною швидко ззираються, в повітрі іскрить.
— Ви знайшли? — торопіє вона. — Знайшли те, що я просила?
Вона не наважується вимовити «знайшли Олену Довган», ніби тримається раз уже оголошених Павлом Івановичем правил: жодних імен, жодних посилань, якась шизофренічна конспірація, кому вона вже потрібна?.. Але хай буде, як йому хочеться; це, очевидно, плата — віддяка за те, що вони прийшли на концерт його дитини, свого роду бартер. Мабуть, гарячково міркує Дарина, цього їх теж навчали в школі КҐБ — що всякі стосунки між людьми, це тільки бартер: обмін послугами. Але що він знайшов, що?..
— Невже справді? Павле Івановичу? Те, що я припускала, так? Ювілейний рапорт про ліквідацію?..
— Не зовсім, — знехотя каже Павло Іванович: цідить, тягне кота за хвоста, садюга. — Але дещо розповісти можу. Виберіть час…
— Прийду, коли скажете.
— Ні, на роботу не приходьте, не треба, — це вже звучить різко, гостро, як застережний окрик. — Це швидше приватна розмова. Знаєте, що?..
Він повертається до Адріяна, мужчина до мужчини, ніби осяяний наглим інсайтом:
— Ви не рибалите?
— А треба? — відгукується той. Виходить смішно. Дарина сміється і слухає збоку власний сміх: ні, все гаразд. Одночасно до неї доходить, що аксакали під сусідньою колоною обговорюють зовсім не прослухану інтерпретацію Ліста, а чиюсь недавню гастрольну поїздку — здається, в Японію.
— Риба там в ізобілії, яка хоч'! — виразно доноситься до неї той самий драматичний баритон, що «з п'ятдесят шостого року в мистецтві». — Але дорога — дорожча за м'ясо!..
Вона дивиться на Павла Івановича: чув чи ні? Вона знає, що так буває: коли життя, чи то під натиском твоїх зусиль, чи з якоїсь своєї незбагненної примхи, ускакує в невидимі пази, по яких далі котиться само як дурне, іно встигай за ним перебирати ніжками, тоді нерідко так буває: все, що трапляється тобі назустріч, до випадково почутих фраз і рекламних слоґанів включно, на всі лади править тобі те саме, потверджуючи правильність напрямку руху, мов умисне на те, щоб до тебе таки дійшло. І часом це буває смішно, навіть дуже: в того режисера, який тримає в руках повну версію сценарію, з гумором явно склалося. Риба, значить, ну що ж. Риба, то й риба.
— Я, знаєте, — ділиться Павло Іванович, — люблю часом вибратися на Дніпро, коли є вільний час… На вихідні… На нічну риболовлю, — це, знаєте, найкращий відпочинок!
Адріян глибокодумно киває. Як на гріх, у цю мить із фойє розлягається дзвінок на друге відділення, і Павло Іванович увесь приходить у рух — від здибленого, як у Мікеланджелового Мойсея, дворогого чуба до піл воронінського піджака (розстебнутого, як завважує Адріян, на два нижні ґудзики, цілком цивільно: дочка навчила?), — бурхає нетерплячкою, мов електрочайник, роздимає ніздрі, на всіх парах скеровуючись до входу, з некрасивою, ярмарково-містечковою метушливістю махає рукою комусь у швидко гуснучому тромбом при дверях натовпі й умить утрачає відновлену, було, подобу офіцера СБУ, та й просто дорослого дядька, — цікаво, а де ж його дружина, думає Дарина, не може ж бути, щоб вона не прийшла? — і потрапляє-таки впіймати в юрбі звернений у їхній бік закляклий, немов аж трохи переляканий — риб'ячий, авжеж! погляд маловиразної дами, явно не з меломанок, у модному, букльованому з бахромою, рожевому піджаку, який їй зовсім не пасує, — одначе Павло Іванович все ж не втрачає професійної форми і вчасно виявляє належну пильність, примудрившись (він знову втеребився між ними, й вони втрійко сунуть у зворотному потоці досередини) торкнути ліктями й кивком, усіма гострими кутами нараз, одночасно Дарину й Адріяна: