Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Лишившись сам на сам із Омеляном, він чомусь боявся й цього, хоч і був цей хохол надійно зв’язаним по руках і ногах, — боявся, боявся, бо ж Омелькові очі були зараз достоту схожі на ті — золотаві, вогнисті, недобрі…
Все те згадавши, цар-батюшка схотів був лагідно помацати й цього, червоного й спітнілого від напруги.
Цар посміхнувся, в очі заглядаючи.
І стиха мовив:
— Хоч лоба витер би! — І ласкаво спитав: — Чого такий сердитий?
— Попоспівали б ви в такій задусі, пане царю, — раптом посміхнувся парубок, і золотаві очі блиснули такою щирою, людською приязню, якої в своїх раболіпних, заляканих підданців цар іще ніколи й не бачив, і він аж одступив на крок, аж відсахнувся, поки Омелько, витягши з кишені чистий полотняний шмат, випраний малими руками Арінушки, заходився стирати з лоба піт.
Побачивши переляк государя, Омелян, не забуваючи, де він є, невимушено, але тихо засміявся.
— Чого? — здивовано і вже не без серця спитав государ, бо сміху не любив, тим паче коли сміх цей міг стосуватись його царської величності. — Чого регочеш? Ну?
— Бачу я, що й вам… — і Омелько знову вклонився. — Що й вам — непереливки, великий царю: в такім нелюдськім одязі, як ваш, я не встояв би в задусі й трішки! — І спитав: — Скільки ж це одіяння важить? Пудів зо два?
— Коли не більш… — посміхнувся цар-батюшка.
— Bone Deus! — ахнув Омелько. — Ого!
— Що ти сказав?
— Я сказав: «Боже милосердний!»
— Терпіть не можу латини!
— Два пуди! — в щирім дивуванні почухав потилицю Омелько. А тишайший, ніколи й гадки не мавши про вагу свого парадного вбрання, бо звик до нього ще з шістнадцяти літ, коли зійшов у Кремлі на престол свого батенька, тепер чимало здивувався і посміхнувся знову. — Оце так сила! — з повагою сказав Омелько, витріщаючись на ставного та дужого царя, що починав йому більше та більше подобатись, і вони обидва, молодий козак і володар всія Русі, оглядаючись на двері, за якими йшла далі церковна служба, тихо й весело засміялись.
Вони були майже ровесники, — їх розділяло всього-навсього яких чотири або п’ять років.
Їм уже було цікаво разом.
Чи не вперше в житті государ сміявся як звичайнісінький тридцятилітній дядечко, котрому вже вельми набридло все те, чого він мусив, хіть-не-хіть, дотримуватися в своїм не дуже й легкім становищі государя всія Русі.
— Хоч ґудзики порозстібав би, пане царю, — співчутливо й просто, ніби своєму ж таки братові-козакові сказав Омелян Глек, кивнувши на золоті, з перлинами, завбільшки з лісову кислицю ґудзі. — Надворі спека. Жарко ж!
— А жарко.
— То чому ж?
— Не вміємо того самі.
— Як же це? — здивувався Омелько.
— А так: нашу царську величність, — без крихти гумору, з граничним до себе поважанням одмовив государ, — і одягають і роздягають нас постільники, слуги та стряпчі. А ми самі без них нічого й не втнемо.
— Ось я допоможу, — хутко сказав Омелько, бо ж йому вже здавалося, що можновладець, бідолашний, ледве стовбичить, аж наче хитається під тягарем ошатних одіянь, над якими вже й пара здіймалась, над сорочкою тафтяною, над зипуном, над чугою й каптаном, над обниззю (тобто над коміром стоячим, дрібними скатними перлинами обнизаним). — Ось я тобі порозстібаю! Га? А повернись-но, царю!
— Нам того не вільно в церкві, — згорда посміхнувся государ. — На все свій чин і свій порядок! — і, бідолашний, тільки повів переобтяженими плечима. — Та я вже звик…
— Трудненька, бачу, в тебе служба, царю.
— А що ж ти думаєш! — легко, наче зовсім по-людському зітхнув монарх, бо його все дужче та дужче вабило панібратське пащекування, бо цар давно одвик, щоб хтось із ним балакав рівно й незалежно, без гидких холопських штук (які, сказати правду, государя завше вельми тішили), без поклонів після кожного слова, без поклонів, які щоразу била перед ним навіть сама цариця чолом об землю — разів до ста, заки лягала з ним до шлюбного ліжка.
Отак царедворці валялись йому в ногах, бо хто не бив земних поклонів самодержцеві, той притьмом ставав мерцем. Але ж Омелько ще дихав…
…Він вельми кохався в партесному, тобто в багатоголосому співі, великий государ, і всюди шукали бояри не тільки людей учених (здебільшого на Україні) задля «справки» грецьких та латинських книг на мову російську а чи для складання «многим трудом и тщанием» російського лексикона; не тільки мужів мудрих шукали, «мудрих — и в язице славенском и греческом и во иних изящних», не тільки друкарів і граматиків, а й видатних співаків, навчених мусикійного діла, про що збереглося в архівах чимало листів московського двору…