Відкрите суспільство та його вороги
- Автор: Поппер Карл Раймунд
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Переводчик: Олександр Буценко
- Жанр: Общественные науки, социология
Электронная книга - «Відкрите суспільство та його вороги». Краткое содержание книги:
Володимир ШКОДА, професор, доктор філософських наук, Харків
(5) Бернет пише (J. Burnet. Greek Philosophy, vol. I, p. 155; див. також. ст. XLIV його видання «Федона»): «теорія форм у тому значенні, як її викладено у «Федоні» та «Державі», зовсім відсутня в тих діалогах, які ми з цілковитим правом можемо вважати характерно платонівськими,— а саме там, де Сократ вже не виступає головним співрозмовником. У такому значенні теорія «форм» не згадується в жодному діалозі, написаному після «Парменіда»... за єдиним винятком «Тімея» (51 с), де головний персонаж — піфагореєць». Але, якщо в «Тімеї» теорія «форм» викладається у тому ж значенні, що й у «Державі», тоді те саме можна твердити й стосовно «Софіста», 257 d-e, а також: «Політика», 269 c-d, 286 а, 297 b-с та c-d, 301 а та е, 302 е, 303; «Філеба», 15 а та наст., 59 а-b; «Законів», 713 b, 739 с-е, 962 с та наст., 963 с та наст, і, найважливіші, 965 с (nop. «Філеб», 16 d), 965 d, 966 а; див. також наст. примітку. (Бернет вважає «Листи» справжніми, а надто «Сьомий лист»; втім, про теорію «ідей» у листах ідеться лише в одному місці — 342 а та наст; див. також прим. 56 (5 г) до розділу 10.)
3.27. Див. «Закони», 895 d-e. Я не підтримую Інглендової примітки (у його виданні «Законів», том II, ст. 472), що «слово «сутність» нічим нам не допоможе». Справді, якщо ми розуміємо під «сутністю» певні істотні чуттєві частини чуттєвої речі (яку, певно, можна очистити та виділити шляхом своєрідної дистиляції), тоді слово «сутність» вводить в оману. Але слово «сутність» широко вживається за значенням, яке зовсім близько до того, що ми бажаємо виразити тут: щось протилежне до випадкового, неістотного та мінливого емпіричного боку речі, яке перебуває або в самій речі, або у метафізичному світі «ідей».
Я вживаю термін «есенціалізм» як протилежний до «номіналізму», щоб уникнути традиційного терміна «реалізм», що часто вводить в оману, там де він протистоїть (не «ідеалізму», а) «номіналізму». (Див. також прим. 26 та наст. до розділу 11 і текст, а надто прим. 38.)
Про те, як Платон застосовував свій есенціалістський метод, приміром, як згадувалося, до теорії душі, див. «Закони», 895 е та наст., процитовані в прим. 15 (8) до цього розділу, та розділ 5, надто прим. 23. Див. також «Менон», 86 d-e та «Бенкет», 199 c-d.
3.28. Про теорію каузального пояснення див. К. Popper. The Logic of Scientific Discovery, sec. 12, pp. 59 ff. Див. також прим, 6 до розділу 25.
3.29. Говорячи про теорію мови, я маю на увазі семантику, розроблену Р. Карнапом та А. Тарським. Див. R. Carnар. Introduction to Semantics, 1942. Див. також прим. 23 до розділу 8.
3.30. К. Полані (у 1925 році) роз'яснив мені теорію, згідно з якою фізичні науки засновані на методологічному номіналізмі, а суспільні науки повинні застосовувати есенціалістські («реалістичні») методи. У той самий час він також твердив, що реформа методології суспільних наук можлива лише за умови відмови від цієї теорії. До певної міри цю теорію підтримували і більшість соціологів, зокрема Дж. С. Мілль (див. J. Mill. Logic, VI, ch. VI, 2; див. також його історицистські формулювання, як-от останній параграф . у т. VI, розділ X, ст. 2: «Фундаментальна проблема... суспільствознавства полягає в тому, щоб відкрити закони, згідно з якими на зміну одному суспільству приходить інше...»), К. Маркс (див. далі), М. Вебер (див., приміром, його визначення на початку Methodische Grundlagen der Soziologie, а також Wirtschaft und Gesellschaft, I; Ges. Aufsaetze zur Wissenschafislehre), Г. Зіммель, А. Вірканд, P, M. Мак-Івер та багато інших. Е. Гуссерль, який систематично відроджує Арістотелів та Платонів методологічний есенціалізм у своїй «Феноменології», надає цим тенденціям філософського вираження. (Див. також розділ 11, а надто прим. 44.)
Протилежний — номіналістський — підхід у соціології, на мою думку, можна розвинути лише як технологічну теорію соціальних інститутів.
У цьому контексті я можу згадати про те, як я простежив виникнення історицизму до таких мислителів, як Платои та Геракліт. Аналізуючи історицизм, я виявив, що йому бракує того, що я тепер називаю методологічним есенціалізмом; тобто я побачив, що типові аргументи на підтримку есенціалізму пов'язані з історицизмом (див. мою «Убогість історицизму»). Це змусило мене звернутися до історії есенціалізму. Мене вразив паралелізм між Арістотелевим повідомленням та аналізом, який я спочатку провадив безвідносно до платонізму. Ось так я одержав натяк про роль Геракліта і Платона у розвитку історицизму.