Сповідь відьом

— Я ще ні в чому не впевнений, — відповів Метью. — Ми мали небагато часу, щоб це обговорити.

— Тоді будемо запобігати всіма можливими засобами. Я питиму чай, що його приготувала мені Марта.

— Ти робитимеш значно більше, ніж це, — похмуро мовив Метью. — Звісно, цей чай — краще, ніж нічого, але він — жалюгідна подоба сучасних медпрепаратів. І навіть якщо ти ними користуватимешся, то всі ці різновиди людської контрацепції можуть виявитися неефективними стосовно відьом та вампірів.

— Я прийматиму пігулки, — запевнила я його.

— А як ти? — раптом спитав Метью, взявши моє обличчя у долоні, щоб я не змогла уникнути його очей. — Ти сама хочеш стати матір’ю моїх дітей?

— Я ніколи не уявляла себе матір’ю. — Легенька тінь промайнула його обличчям. — Але коли я думаю про твоїх дітей, то відчуваю, що цьому судилося статися.

Він відпустив мене. І ми мовчки стояли в темряві: я — тримаючи руки на його грудях, а він — обійнявши мене за талію.

Атмосфера була важкою, і мені подумалося, що то — вага відповідальності. Метью відчував відповідальність за свою родину, своє минуле, за лицарів Лазаря, а тепер — і за мене.

— Ти непокоїшся, що не зможеш їх захистити, — раптом здогадалась я.

— Я навіть тебе не можу захистити, — хрипко мовив він і торкнувся пальцями місячного серпа на моїй спині.

— Нам не потрібно вирішувати це саме тепер. З дітьми чи без дітей, ми вже й так маємо родину, про яку треба дбати.

Тягар перемістився — його частина лягла і на мої плечі. Я завжди жила тільки для себе, свідомо уникаючи обов’язків перед родиною та традиціями. Навіть тепер якась частина мого єства бажала відкинути цей тягар і повернутися до безтурботної незалежності.

Метью зміряв поглядом відстань до будинку.

— А що сталося, коли я пішов?

— А ти здогадайся з трьох разів. Міріам розповіла про Бертрана та Єрусалим, але промовчала про Джиліан. Замість неї Маркус розповів нам про тих, хто вдерся до мого помешкання в Оксфорді. Ну, і про те, що через нас розпочалося щось схоже на війну.

— Dieu, чи не краще їм було б не патякати зайвого! — Він пробіг пальцями по волоссю, і в його очах я побачила докір самому собі за те, що він раніше приховував все це від мене. — Спочатку я був певен, що все — через той манускрипт. Потім мені здалося, що через тебе. А тепер я вже не знаю, що й думати, чорт забирай! Розкривається якась древня потужна таємниця, і ми маємо до цього безпосередній стосунок.

— Чи мала рацію Міріам, коли сказала, що, окрім нас, у цю справу будуть втягнуті чимало істот? — спитала я, витріщившись на місяць, наче там крилася відповідь на мої запитання.

Але замість місяця мені відповів Метью:

— Сумніваюся, що ми — перші створіння, які кохають не тих, кого треба, і що ми будемо останніми. — Він взяв мене за руку. — Ходімо до будинку. Нам треба там дещо пояснити.

Поки ми йшли, Метью зазначив, що пояснення, як і ліки, засвоюються краще, якщо їх запивають певною кількістю рідини. Я зрозуміла натяк. Ми увійшли до будинку через задні двері, щоб здійснити всі необхідні приготування. Поки я розставляла напої та наїдки на таці, Метью з мене очей не зводив.