Симбалайн

— У них це було зовсім неправильно. Коли бабуся вже була дуже близько до переходу за межу, вона раптом ненадовго вийшла з маразму й знайшла за потрібне розповісти мені, що вони з Льовкою кохалися ще в дитячому будинку. Олеже, вона розповідала мені та-акі цікаві моменти! Невідомо, чому діду з бабусею треба було так митарити нещасну Валюлю, коли та завагітніла на першому курсі! Краще б навчили її засобам запобігання, які самі знали дуже добре. А ліжко на Лук’янівці з’явилося по війні, коли їм дали ту квартиру, де народилася й моя мати, і я, куди ти ходив вчити англійську мову. Дід працював на заводі Артема, а бабуся працювала бухгалтером у трамвайному депо. Усе життя наше крутилося на Лук’янівці.

— А я в тому помешканні зробив жінкою Альбінку. І ти знаєш, Асю, я б і не здогадався, що виконав аж таке. Ні до того, ні по тому в мене цнотливих дівчат не було. Вона не поводилася, як якась недотика. Але… коли все сталося, вона попросила в мене носовичок, я відразу дав їй, витяг з кишені своїх джинсів… вона приклала туди… а потім показала мені кров. Сказала, що забере це собі, а мені купить нову чоловічу хусточку.

— То, може то були місячні?

— От вже це я бачив багато разів! Ні, то була саме зруйновна цнота, на яку світив повний місяць з вікна.

— Так, у бабусину кімнату завжди світив місяць… Як над Вавилоном, над його садами…

— І над тим, що буде з нашими синами… Був кінець вересня, коли Діва переходить на Терези. Вона забрала з собою в сумочку ту хустку, я ще подумав, навіщо? Я через багато років прочитав переказ одного тантричного тексту про кров.

— А вона таке читала ще тоді?

— Не читала, але знала це без читання.

— Значить, вона сприйняла тебе, як судженого?

— Певне, вона схибила.

— Але ж тобі не відібрало, як Рубіку!

— Як ти можеш знати, ще й досі щось лишилося.

І я не брав її силою, то була її добра воля. Це все було дуже емоційно, дуже хвилювало нас обох. Але в цьому всьому був дуже земний, дуже матеріальний підтекст: неординарна дівчина віддалася мажору за джинси — і стала ординарною. Так, «мажор» за­кохався, але її за суджену аж ніяк не сприймав. Я й жодного разу не намагався поговорити з нею про те, про що так кортіло поговорити відтоді, як знав її дитиною. Я тащився від її краси, і це, загалом, нор­мально, мені було двадцять п’ять років, їй два­дцять. Ти бачиш, як вона довго лишалася незайманою? Для її середовища, для її походження, то було неймовірно. Вона берегла себе, але не для мене…

— А джинси хоча б їй підійшли?

— Підійшли! Сіли на її сідничку і на її ніжки, як на неї шилися! А яка вона була в тих джинсах топлес! Ті кілька днів ми зустрічалися щодня, і вона весь час була в них. Вона брала вихідні в барі, я домовлявся в себе на кафедрі, що в мене важливі справи, і цілі дні катав її на своєму «Запорожці» по Києву. Боже, яка в той рік була осінь! Яке падало листя, які сяяли зорі! Дні були теплі, сонячні, але ночі, ночі були страшенно холодні. Ми кохалися щовечора у вашому колишньому житлі, а потім пізно вночі я проводжав її до будинку по вулиці Студентській, де вона ночувала. Вона тікала від мене біля самого скверика, бігла вбік взуттєвої фабрики... А одного дня Ґоґа викопав картоплю й з’явився просто у вашому помешканні на другому поверсі…