Повторення пройденого

— Це твоє?

— Ні,— чесно відповів Антон.

Це була суща правда. Спочатку пенал належав Насті, а потім перейшов у власність щокатої, імені якої Антон так і не дізнався.

— А чиє? — спитав директор, свердлячи Антона поглядом.

Антон непевно знизав плечима, не розуміючи, до чого хилить керівник школи.

— Не хочеш говорити? Що ж! Надамо слово іншим.

Валентин Степанович повернувся до Лариски, і та охоче доповіла:

— Він цей пенал продав Тані Філіпенко.

— Значить, потураємо спекуляції? — спитав директор у щокатої.

Та втягнула голову в плечі, через що і так коротка шия зовсім зникла, і понуро покосилася на Лариску.

— Громова теж хотіла купити, але у неї грошей не вистачило.

— Неправда. Я тільки для цікавості питала, — заперечила Лариска.

— Ні, правда! Тобі не дісталося, тому і наябедничала, — зауважила Таня Філіпенко, не бажаючи брати весь тягар провини на себе.

— Облишмо розбір на потім, — владно обірвав їхню суперечку директор і знову звернувся до Антона: — Я тільки хочу дізнатися, як у тебе вистачило нахабства першого ж дня влаштувати в школі базар?

— Я ж нічого поганого не зробив, — захищався Антон, не розуміючи, чому через якийсь пенал треба збивати бучу. Попит породив пропозицію. Дівчата хотіли купити, він продати. І всі задоволені, крім Лариски, якій пенал не дістався.

На його подив, дорослі були іншої думки. Алевтина Вікторівна, не витримавши, гнівно вигукнула:

— Як тобі не сором! Тобі не спадало на думку, що брати гроші зі своїх товаришів — негарно.

— Але я ж не просто так узяв? Це чесний бізнес. Я їй — пенал, вона мені — гроші,— виправдувався Антон, так і не зрозумівши, у чому його звинувачують.

— У нього батько спекуляцією займається, — доповіла Лариска.

— Нічого не спекуляцією, а постачаннями імпортного одягу, — заперечив Антон.

— Він працює в торгпредстві? — поцікавився Валентин Степанович.

— Ні.

— А де ж? Наскільки я знаю, інші установи постачаннями з-за кордону не займаються?

— Він не в установі. Він сам по собі.

— Фарцовщик, — єхидно буркнула Лариска.

— Помовч, коли до тебе не звертаються, — осадила її Алевтина Вікторівна, а Валентин Степанович переконливо сказав:

— Значить, яблучко від яблуньки. І ти вирішив піти батьковим слідом. Так, Алевтино Вікторівно, випадок серйозний. Сподіваюся, ви розумієте, що з цим треба щось робити. Якщо ми спустимо з ока цього хлопчика, то наступний етап — це відділення міліції і колонія для малолітніх злочинців.

— Ми зробимо все можливе. Ми всім класом візьмемо його на поруки, — пообіцяла Алевтина Вікторівна.