Ведмеже місто
- Автор: Бакман Фредрик
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7820-08-5
- Переводчик: Софія Волковецька
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ведмеже місто». Краткое содержание книги:
У них тоді був маленький син, скоро мала народитися донька. Міра вже вирішила, що назве її Майєю. Протягом кількох місяців тато водночас був і не був частиною їхньої сім’ї. Колишніх хокеїстів не буває, бо їхня температура ніколи не стане такою, як у інших людей. Це ніби старатися знову пристосувати до життя військових, які повернулися додому: вони будуть тинятися без діла й мети, якщо не матимуть з ким воювати. Усе Петерове життя було розплановане за годинами і графіками, за автобусами й роздягальнями. Прийоми їжі, тренування і навіть сон. Для такого чоловіка одне з наймоторошніших слів — «повсякдення».
Часом Міра думала, що опустить руки й подасть на розлучення. А потім згадувала один із нехитрих висловів, написаних на папірцях, причеплених по цілій дитячій кімнаті Петера: «Я відступаю лише тоді, коли беру розгін».
Петер стоїть сам у коридорі. Двері до кабінету Суне зачинені. Це вперше за двадцять років, і Петер ще ніколи не відчував такої вдячності за те, що не мусить дивитися комусь в очі. Він думає про девіз на стіні в кабінеті директора: «Культура, рівноправність, солідарність». Йому не йдуть з думки слова Суне, сказані на передсезонному тренуванні — так давно, наче це було в минулому житті: «Культура — це такою самою мірою те, що ми заохочуємо, як і те, що дозволяємо». Для Суне-тренера це означало пробіжки в лісі до такого виснаження, що хотілося блювати, а для Суне-людини це правило діяло і в житті.
Петер наливає собі кави, випиває — хоча смакує вона так, ніби на дні горнятка лежить щось здохле, — зупиняється перед стіною в коридорі. На ній висить фотографія команди зі срібного сезону, найяскравіший спогад клубу. Ці фотографії почеплені всюди. Біля Петера в середньому ряду стоїть Роббан Гольтс. Відколи Петер повернувся до Бйорнстада, вони жодного разу не розмовляли, але не було і дня, щоб Петер не думав про те, як би склалися їхні з Роббаном життя, якби вони помінялися місцями. Якби Роббан був здібніший за нього, якби він поїхав до Канади, а Петер залишився тут працювати на фабриці. Якби все було по-іншому.
Одного ранку Міра витягнула Петера з ліжка ще до того, як прокинулися діти. Посадовила його, щоб він дивився, як вони сплять. «Ось така тепер твоя команда», — шепотіла вона, знову і знову, аж поки з його очей не бризнули сльози, заливаючи Мірі щоки.
Того року вони почали нове життя, залишилися в Канаді і боролися в кожному куточку, куди їх закидало життя. Міра отримала роботу в юридичній конторі, Петер працював на пів ставки агентом у страховій компанії. Їм вдалося, усе налагоджувалося, вони осіли і влаштувалися, і саме тоді, коли Міра почала планувати майбутнє, почалися ночі, коли вони зрозуміли, що щось не так.
Усе дитинство хлопчикам кажуть, що від них потрібно одне — постаратися якнайкраще. Цього достатньо, просто віддавай усі свої сили. Петер дивиться в очі самому собі на командному фото, він такий молодий, аж не віриться. Він зустрів Міру того вечора, коли вони програли свій останній матч у столиці. Це вже дивовижно, що вони тоді так далеко просунулися, але для Петера цього було недостатньо. Для нього це був не просто матч, а шанс від імені провінції показати великому місту, що не все можна купити за гроші. Газети в столиці зневажливо охрестили цей матч «Поклик дикості», а Петер, впиваючись поглядом у кожного гравця, ричав: «Нехай вони мають гроші — але хокей належить нам!». Вони віддали усі сили. Цього не вистачило.
Увечері команда пішла святкувати срібло. Петер самотньо просидів цілу ніч у маленькому сімейному ресторані поблизу готелю. Міра була за барною стійкою. Петер плакав перед нею — не з жалю до себе, а через те, що не знав, як знову подивитися в очі людям у своєму місті. Він усіх їх зрадив. Це було справді дивне перше побачення, і тепер, згадуючи про нього, Петер усміхається. Що вона тоді сказала йому? «А ти ніколи не пробував перестати весь час себе жаліти?» Після цих слів Петер розсміявся, і його сміх не спинявся ще кілька днів. Відтоді він щодня був готовий на все заради Міри.