Париж двадцятого століття

Ця п’єса, що її назвали «Жульєн», навіть була нагороджена Академією.

Проникаючи у таємниці цієї потужної інституції, Мішель відчував, немов його морально знищують; але юнакові треба було заробляти гроші, й незабаром йому доручили важливу роботу.

Він повинен був переробити Наших близьких Сарду.

Горопаха працював до сьомого поту; він міг уявити у п’єсі мадам Коссад зі своїми заздрісними, егоїстичними й розпусними подругами; у крайньому разі, доктора Толозана можна було замінити якоюсь акушеркою, а в сцені зґвалтування пані Моріс поламала б дзвіночок пані Коссад! Але розв’язка! Розв’язка видавалася неможливою! Мішель марно ламав собі голову: він ніколи б не наважився зробити так, аби пані Коссад убила ота горезвісна лисиця!

Отже, юнак був змушений відмовитись від завдання й визнати своє безсилля!

Такий результат неабияк розчарував Директора, але юнака вирішили випробувати у драмі; можливо, він згодиться у цій сфері!

За два тижні після зарахування у Великий Драматичний Склад Мішель Дюфренуа був переведений із Сектору комедії до Сектору драми, що розподілявся на велику історичну драму та сучасну драму.

Велика історична драма, у свою чергу, складалася з двох чітко визначених підрозділів; в одному правдивий і серйозний виклад історії хорошими авторами було слово в слово вкрадено; в іншому його було вкрай перекручено й сфальсифіковано, відповідно до аксіоми одного великого драматурга дев’ятнадцятого сторіччя: щоб наробити історії дітей, її треба зґвалтувати.

І їй робили гарненьких діточок, які, щоправда, зовсім не були схожі на матір!

Головними фахівцями історичної драми були чиновники, які займалися неочікуваними розв’язками, особливо у четвертих діях; їм надавали погано продуманий опус, і вони із завзяттям заходились його виправляти; фахівці з довгих тирад, що їх прозвали тирадами вельможних дам, також становили одну з найвищих ланок в адміністрації.

Сучасну драму розподіляли на «драму у фраці» і «драму в робочій сорочці»; інколи обидва жанри перемішувались, але адміністрації такий мезальянс не подобався; це завдавало шкоди навичкам фахівців, й тоді вони легко могли вкласти у вуста якогось франта слова останньої наволочі! А це вже було б замахом на обов’язки фахівців із сховища арго!

Серед службовців були ті, хто займався суто однією сценою: вбивствами через необережність, умисними вбивствами, отруєннями або ґвалтуваннями; одному з тих, хто був відповідав за цю останню тему, не було рівних у мистецтві опускати завісу вчасно; секунда зволікання — і актор або ж актриса ризикували опинитися у вкрай неприємній ситуації!

Цей чиновник, до речі, порядний чоловік п’ятдесяти років, батько родини, поважна і всіма шанована людина, заробляв двадцять тисяч франків, ось уже тридцять років переробляючи оті сцени насильства із незрівнянним умінням та спритністю.

Першим завданням Мішеля в цьому Секторі стала повна переробка драми Амазампо, або Відкриття хініну, значущої п’єси, яка з’явилася 1827 року.

Робота на нього чекала нелегка; необхідно було зробити п’єсу виключно модерною; однак хінін було відкрито вже дуже давно.

Чиновники, що їм доручили очистку п’єси, трудилися в поті чола, оскільки твір був у дуже поганому стані. Стилістичні прийоми у ній були настільки банальними, жарти настільки безглуздими, а композицію настільки підточило тривале перебування на полицях архівів, що легше вже було написати новий текст, але накази адміністрації залишалися категоричними: уряд хотів нагадати людям про це важливе відкриття, особливо у ті часи, коли у Парижі ще подекуди спалахували епідемії лихоманки. Отже, мова йшла про перероблення п’єси під смаки сучасності.

І талановитим чиновникам це вдалося. То був справжній подвиг, але бідаха Мішель не мав до цього шедевру жодного стосунку; він не подав жодної ідеї; абсолютно не розумів, як можна використати подану ситуацію; він виявився у цій справі цілковитим нездарою. Його визнали неспроможним до такої роботи.

Директорові подали звіт, що свідчив явно не на користь Мішеля, і після місяця роботи з драмою його понизили посадою: тепер він опускався до третього Сектору.

«Я ні на що не здатний! — думав юнак, — не маю ані уяви, ані здорового глузду! Але все ж таки — у який дивний спосіб вони займаються театром!»

І він, розчарований, проклинав цю організацію, забуваючи про те, що колективна праця у дев’ятнадцятому сторіччі вже містила у собі зародки всієї цієї інституції, що її називали Великим Драматичним Складом.

І така колективна праця стала надзвичайно потужною.

Отже, Мішель скотився з драми у водевіль. Тут були зібрані найвеселіші люди Франції; автор жартівливих пісень змагався у вправності з автором дотепів; секцією грайливих ситуацій та сороміцьких слів завідував один люб’язний хлопчина. Департамент каламбурів працював бездоганно.

До того ж існувало ще центральне бюро дотепів, пікантних реплік і нісенітниць; воно постачало свої послуги усім п’ятьом Секторам; адміністрація дозволяла вживання дотепного слова тільки у тому разі, якщо воно не використовувалось протягом бодай вісімнадцяти останніх місяців; за її наказами словники постійно перевірялися, з них вилучали всі словосполучення, галліцизми і слова, що їх, за умови вживання не в основному своєму значенні, можна була б сприйняти двозначно; в останній своїй відомості адміністрація представила у звіті актив із сімдесяти п’яти тисяч каламбурів, з яких чверть були абсолютно новими, а решту ще можна було використовувати. Перші коштували дорожче.