Хижа

— Я передбачав, що не зможу відговорити тебе від поїздки, тому взяв ось це. Може, знадобиться. Сподіваюся, ти знаєш, як ним користуватися?

Мак подивився на зброю. Він розумів, що Віллі намагається йому допомогти.

— Ні, Віллі, я не можу. Минуло понад тридцять років, коли я востаннє торкався вогнепальної зброї, і в мене немає жодного бажання робити це знову. І якщо я щось зрозумів, то це те, що розв’язання проблеми шляхом насильства завжди поглиблює саму проблему.

— А якщо це вбивця Міссі? Якщо він чекає на тебе там? Що тоді робитимеш?

Мак знизав плечима.

— Відверто кажучи, не знаю, Віллі. Якось буду викручуватися.

Ти ж будеш беззахисний! Ніхто не знає, що йому спаде на думку. Візьми це. — Віллі підсунув пістолет із кулями ближче до Мака. — Тобі не обов’язково ним користуватися.

Мак іще раз подивився на пістолет і після деяких вагань обережно поклав його до кишені.

— Добре, вмовив. Лише про всяк випадок.

Мак повернувся по спорядження, взяв його в оберемок і пішов до джипа. Віллі підхопив рюкзак, який виявився важчим, ніж він очікував, і, ремствуючи, закинув його на плечі.

— Маку, якщо ти думаєш, що це Бог, навіщо стільки спорядження?

Мак сумно посміхнувся:

— Забезпечити тили. Ти розумієш, треба бути готовим до всього, що може або… не може статися.

Друзі вийшли з будинку й пішли стежкою до автівки. Віллі дістав з кишені ключі й віддав їх Маку.

— А де всі? — порушив тишу Віллі. — І що Нен думає про твій намір відвідати хижу? Маю великі сумніви, що їй ця ідея сподобалася.

— Нен із дітьми зараз гостюють у сестри на островах і… я нічого їй не сказав, — зізнався Мак.

Віллі був здивований.

— Як, у тебе ж ніколи не було від дружини жодних таємниць?! Не можу повірити, що ти їй збрехав.

— Я не брехав, — заперечив Мак.

— Ну, добре, вибач за дріб’язковість, — перебив Віллі. — Виходить, ти їй не брехав, але просто не сказав усієї правди. Вона зрозуміє все правильно. Авжеж! — він закотив очі.

Мак проігнорував цей випад і пішов до будинку, в кабінет. Там він узяв запасні ключі від вхідних дверей і машини, а також, після деяких вагань, бляшанку. Потім повернувся до Віллі.

— Слухай, а який, на твою думку, у нього вигляд? — раптом запитів Віллі, вишкіривши зуби.

— У кого? — не одразу зрозумів Мак.

— У Бога, звичайно. Яким він буде, якщо справді з’явиться? Я вже бачу, як ти до смерті лякаєш якогось туриста, запитуючи, чи не він Господь, і вимагаючи відповіді на всі твої запитання.

Мак посміхнувся.

— Не знаю. Можливо, він з’явиться у вигляді яскравого світла чи неспалимого куща. Відверто кажучи, я завжди уявляв його дідом із довгою сивою бородою, схожим на Гендальфа з «Володаря перснів».

Знову знизавши плечима, він віддав Віллі ключі, друзі обійнялися. Віллі сів у машину Мака й опустив скло зі свого боку.

— Якщо він справді з’явиться, передавай від мене вітання, – із посмішкою мовив Віллі. — Скажеш йому, що в мене самого є кілька запитань. І не налякай його. — Вони розсміялися. — А якщо серйозно, — вів далі Віллі, — то я хвилююся за тебе, брате. Було б добре, якби тебе хтось супроводжував, може, я, чи Нен, чи ще хтось. Сподіваюся, ти знайдеш там усе, що шукаєш. Обіцяю помолитись за тебе кілька разів.