Після тебе

У мене було досить часу нишком його розглядати, адже не треба було ухилятися від машин на паркінгу і я не була прив’язана до нош швидкої. Ніс у нього був із промовистою горбинкою, а в очах читалося, що він бачив майже все, на що здатні люди, і вже, мабуть, ніщо його не може здивувати. Сем був високий та широкоплечий, трохи грубіший за Вілла. Його жести можна б було назвати економними, наче він постійно намагався нічого навколо не зламати своїми розмірами. Вочевидь, йому більше подобалося слухати, ніж говорити, або, може, я просто вже давно не була з чоловіком наодинці — я без упину теревенила. Про роботу в барі — він сміявся з Річарда і жахався через мою форму; про те, як дивно знов опинитися вдома на якийсь час та про жахливі татові жарти; про дідуся та його пончики; про оригінальне використання синіх маркерів, яке винайшов мій племінник. А водночас у голові знову майнула думка, яка часто в мене буває, — скільки ж усього я не кажу: про Вілла та про всі ті сюрреалістичні речі, що сталися зі мною минулого вечора, про себе. З Віллом мені не треба було думати, що казати. Говорити з ним було так само природно, як дихати. А зараз мене цілком улаштовувало насправді зовсім нічого про себе не казати.

Сем просто сидів, кивав, дивився, як вулицею проїжджають машини, та пив каву — наче для нього було звичною справою проводити час у компанії несамовито балакучої незнайомки в блискучій зеленій міні-спідниці.

— А як ваше стегно? — запитав він, коли я нарешті припинила тріщати.

— Непогано. Хотілося б нарешті перестати шкутильгати.

— Перестанете, якщо й надалі проходитимете фізіотерапію. — На якусь мить я згадала його голос у машині швидкої: спокійний, незворушний — він навіть мене заспокоював. — А як щодо інших травм?

Я глянула на себе, наче могла дивитися крізь одяг.

— Ну, не так уже й погано, якщо не звертати уваги, що я маю такий вигляд, наче хтось розмалював мене яскравою червоною ручкою.

Сем кивнув.

— Вам пощастило. Падіння було серйозне.

Ось воно знову: шлунок підстрибнув, під ногами повітря. «Не можна передбачити, що буде, якщо впасти з великої висоти».

— Я не збиралася…

— Ви вже казали.

— Казала, та не думаю, що хтось мені вірить.

Ми обмінялися ніяковими усмішками — цікаво, чи вірить мені він.

— То що, багато ви підбираєте людей, які падають з дахів?

Він похитав головою, дивлячись кудись по той бік дороги.

— Я підбираю шматки. Радий, що у вашому випадку шматки вдалося зібрати докупи.

Запала якась довга тиша. Я роздумувала, що варто казати, а що ні, — у мене вже давно не було практики спілкування з чоловіками наодинці (принаймні тверезою), тому я нервувала й хапала ротом повітря, наче риба.

— То що, розкажете про вашого підлітка? — запропонував Сем.

Я була рада розповісти це бодай кому, тож почала: про пізній дзвінок у двері, про нашу дивну зустріч, про те, що я вичитала на фейсбуці, і про те, як вона втекла, перш ніж я змогла второпати, що робити.