Білий король детективу
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: “Молодь”
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Білий король детективу». Краткое содержание книги:
Чути дихання — хапливе й стривожене.
“Не вміє володіти своїм диханням, — відзначив детектив. — І хода не “нічного професіонала”. Скрадається невміло, й сам же боїться… — І остаточно вирішив: — Дилетант! Звичайно ж, найнятий на одне “мокре” діло, після якого і його самого приберуть”.
Минуло з хвилину.
Найманий убивця надзвичайно обережно піднімався східцями.
Ось на веранді з’явилася голова, потім плечі.
Ще крок… Зупинився, водить головою сюди-туди — шукає тіло. Рука з пістолетом тремтить, бо чути, як вона злегка стукається об поруччя.
“Новачок, — зневажливо подумав детектив. — Навіть по звуку не зумів визначити, де я впав… І хто ж такого нездару наймає?”
Темна постать, човгаючи ногами, наближається.
Упевненості в її ході не відчувається,
Зупинилась.
Зараз буде нахилятися. Ах, як тягне цього новачка заглянути своїй жертві в лице. І нічого не може вдіяти з тим бажанням.
Так і є, нахиляється.
Зводить руку з пістолетом… Добити?.. Еге, вдруге ти не встигнеш “тьохнути” із свого “солов’я”, якого тобі всунули в руки твої хазяї.
Різким, блискавичним рухом правої ноги Джо вдарив найманця під коліна. Ноги в того підломилися, він недоладно змахнув руками, випустив з несподіванки пістолет і, відлетівши, гуркнувся об настил веранди…
Джо стрілою метнувся, впав на напасника і, мертвою хваткою вчепившись руками в горло, вдарив йому коліном під дихало.
— А-а… — захрипів убивця і затих.
Все це відбулося впродовж однієї секунди.
Прихопивши пістолет, Джо потягнув обм’якле тіло в свою кімнату. Якусь мить постояв біля дверей, але в дворі було тихо. Тоді натис кнопку, і на вікно, що виходило на веранду, згори вниз посунулась броньована штора — тонка, але куленепробивна.
І лише тоді увімкнув світло.
Незнайомець в затертому ледве не до дірок костюмі лежав, скорчившись, на підлозі. Було йому за сорок, хоча точно визначити вік неможливо: лице рано постаріло, щоки запалі, зарослі щетиною, і сам він якийсь замучений, занехаяний…
Джо нахилився, тицьнув йому під ніс балончик, з якого попередньо відгвинтив кришечку, і, чекаючи, доки незнайомець отямиться, сів у крісло, а пістолет поклав собі на коліна.
Найманець нарешті витріщився на Джо, певно в ту мить не розуміючи, де він і що з ним скоїлося.
— Ну, найманцю для одноразового використання, — розказуй. Страх як люблю слухати страшні історії. Запитання перше: чим я тобі не догодив, де тобі перейшов дорогу, що ти відбив мені мочку вуха?
(З відбитої мочки вже перестала сочитися кров, але ранка немилосердно щеміла, і вухо з кожною хвилиною розпухало і важчало).
Незнайомець мовчав, втупившись у підлогу, тільки гарячково мацав побіля себе рукою, наче шукав щось на підлозі.
— Н-ну??! — Джо звів пістолет. — Зізнаюсь, я не люблю мовчунів. Рахую до трьох, і твій “соловей” на цей раз тьохне вже тобі у вухо. Гадаю, що я, на відміну від тебе, не промажу.
Чоловічок звів голову, в каламутних його очах стояв переляк, рот перекосився, руки почали тремтіти.
— Не вбивайте мене, містере, не вбивайте…
— Оригінал! — похитав головою детектив. — Мене ти хотів убити, а коли я вбити захотів, це тобі чомусь не подобається.
— Я безробітний, містере, — у відчаї вигукнув він. — Вже три роки.
— І нарешті ти знайшов собі роботу, — вже й зовсім весело вигукнув детектив. — Ах, як тобі здорово повезло!
— Але ж у мене сім’я… Ну, я і…
— Вирішив ціною чужого життя врятувати свою сім’ю і на гроші, зароблені на вбивстві, мирно та затишно пити вечорами чай? — І швидко: — Хто тебе найняв? Ну?..
Очі найманця сполошено і гарячково забігали, шукаючи із пастки виходу. Але його не було.
— Ну-у?!
Збагнувши, що він програв і виходу немає, найманець ураз збайдужів до власної долі, і обличчя його почало сіріти.
— Я питаю: хто тебе найняв мене вбити?
— У мене сім’я, містер… І я… я хотів її…
— Зрозуміло, твої хазяї, на випадок твого провалу, застерегли, що розквитаються не лише з тобою, а з твоєю сім’єю? Гм… — помовчав. — Тебе найняла фірма “Якщо вам потрібна допомога”?
Найманець мовчав, і лице його ніби скляніло, ляк в очах зник, їх уже затягувала каламутна пелена приреченості.
— Дурень! — вигукнув Джо. — Тебе найняли для одноразового використання. Навіть якби ти і вбив мене, то все одно тебе знищили б, як небажаного свідка, а труп твій викинули б на смітник, як непотріб. Ти ж не професіональний убивця, якими дорожать підпільні торговці смертю. Ти — ніщо. А ти наївно хотів на цьому ділі вирішити свою фінансову кризу! Дурень! Який-бо ти телепень!
— Але в мене сім’я… троє дітей, і їх нічим годувати. А роботи немає. Заощадження, які були, вже проїли. І я… змушений був погодитись. Хотів лише врятувати дітей… Вони щодня просять у мене їсти. А що я їм дам?
— Принесло тебе, — зітхнув Джо і заходив по кімнаті сюди й туди— Ну й задав же ти мені задачу! Що ж тепер будемо робити, невдахо? Відпущу тебе, так твої ж “роботодавці” тебе й прикінчать, як небажаного свідка невдалого замаху. Чи не так?
— Так, так! — захрипів незнайомець. — Тому мушу сам себе… тільки сам себе, бо інакше вони мене… Ще й сім’ю мою знищать, якщо хоч слово бовкну…
— Почекай панікувати, щось придумаємо. Теж мені… супермен! Лізеш у вбивці, а тепер я мушу собі сушити голову, як тебе порятувати. Пікантна ситуація! — вигукнув Джо дещо театрально. — Ну й життя ж у нас пішло. Та гаразд, від слів треба переходити до діла. Зараз вип’ємо кави та поміркуємо, як нам далі бути.
Джо пішов у кухню, заварив каву, а коли повернувся з двома чашками й кавником на таці, то весело загомонів:
— А взагалі — оригінально. Приватний детектив кайфує із своїм невдатним убивцею…
Найманець лежав на підлозі з широко розплющеними, застиглими очима. У зубах був затиснутий ріжок комірця куртки.
Джо поставив на стіл тацю і зітхнув:
— Сім’ю свою ти врятував, але мені справу геть заплутав. Жаль. Знову справжній убивця вислизне з рук.
І раптом відчув, що його дихання прискорюється, стає уривчастим і тривожним. По всьому тілу почала розливатися млосна хвиля. Речі в кімнаті чомусь почали двоїтися. Все ще нічого не розуміючи, Джо труснув головою, протер очі.
— Так он воно що… Міна уповільненої дії… Заточуючись, детектив дістався до відеофону, клацнув
потрібним клавішем і впав у крісло. Екран засвітився. На щастя, Х’ю був у своєму кабінеті.
— С-слухай… — Джо насилу повернув у роті язиком, що вже почав розпухати. — Де п-професор з д-двома… д-двома “ф” наприкінці п-прізвища?
— Ти ван Гоффа маєш на увазі? — кисло скривився Кларнес— До початку слідства ми відпустили його під розписку. Довелося…
— Ясно…
— Постривай! Що з тобою? — стурбовано вигукнув Кларнес— На тобі лиця немає. Чи, може, екран коверзує?
— Екран тут ні до чого, — прохрипів Джо, який уже бачив друга немов у тумані. — Негайно лети до м-мене… Швидше… Забереш у мене труп…
— Чий? Та що з тобою, ти скажеш нарешті?
— Труп мого вбивці, а можливо… і мій… труп. Він не схибив. Ранка нікудишня, мочку вуха відбив, але… куля, здається, начинена…
— Чим? Чим начинена? — кричав Кларнес.
— Мабуть, препаратом МЛ-12. Дуже хочу спати… — Джо почав позіхати. — С-страшенно хочу с-спати… спати…
Кларнес жахнувся: препарат МЛ-12? Коли це так, то надії на порятунок майже немає. Вона є, але — мізерна… Від того препарату людина засинає. І засинає навіки. Бо препарат, присипляючи жертву, одночасно зупиняє її серце. І ніякий розтин тіла нічого не виявить. “Помер від зловживання снодійним”, — так буде потім написано у висновку судового медексперта.
У Кларнеса було не більше семи хвилин для врятування друга.
— Джо, я негайно вилітаю з медиками. Тримайся! Тримайся!..
Джо хотів було щось сказати, але востаннє позіхнув, і голова його впала на стіл.