Дума про невмирущого
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Язык: украинский
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Дума про невмирущого». Краткое содержание книги:
В «лазаретi», куди його одвели разом з iншими пораненими, рядами стояли двоповерховi дерев'янi лiжка, схожi на чотирикутнi ящики. В ящиках лежали паперовi матраци i такi самi паперовi подушки. Тут принаймнi можна було лягти й заснути. I Андрiй заснув i спав до самого вечора i, мабуть, спав би ще й нiч, якби не голод. Коваленко прокинувся й спробував згадати, коли вiн востаннє їв i що саме. Але з цього нiчого не вийшло. Неподалiк од Андрiя чулися якiсь голоси. Андрiй прислухався до розмови. Хтось хрипким голосом розповiдав про те, як працював колись кондитером у Москвi.
— Ох i жив же я, братцi, — казав вiн. — Бувало, заступиш на нiчну змiну, моргнеш своєму пiдручному: тягни, мовляв, лист для тiстечок. Принесе вiн лист, я туди пiв'ящика масла — бах! А потiм пiвсотнi яєць — трах! Яєчня, братцi мої, получається пiсля цього така, хоч спи на нiй, як на м'якому диванi.
— Пiвсотнi яєць — це ти, мабуть, трохи той… загнув, — не повiрив котрийсь з слухачiв.
— Пiвсотнi? — вигукнув кондитер, — Хо-хо! Та дай менi зараз сотню, так я сам з нею розправлюся, а ти — пiвсотнi!..
— То ж зараз, а то ранiше, — не здавався опонент.
— Що там з тобою говорити, — недбало кинув кондитер, — одразу видно, що ти чоловiк у цих питаннях темний. Ви от краще, братцi, послухайте, як я вчився вяземськi пряники пекти…
А в цей час у iншому кутку барака хтось другий, не такий експансивний, як кондитер, вiв свою розповiдь.
— Уявлення про те, нiбито мiський мешканець цiлком i повнiстю залежить од магазинiв, — говорив вiн, — не зовсiм вiрне. Вiзьмiть, наприклад, таку рiч, як гриби-шампiньйони. Навiщо менi ждати, поки вони з'являться в магазинi! Я беру ящик, насипаю в нього перегною, дiстаю спори грибiв, висiваю їх у ящик, накриваю його чим-небудь темним i вологим — i, будь ласка: через десять днiв збираю перший врожай. У мене гриби взимку й улiтку, весною я восени, я їм їх жареними в сметанi, дружина робить з них грибну запiканку, пече пироги. Для того щоб спекти пироги з грибами, треба…
— Перестаньте, iроди! — почувся стогiн вiд дверей. — Замучили своїми розмовами. Дайте спати.
Любитель шампiньйонiв на хвилинку замовк, а тодi продовжував, але вже пошепки, так що Андрiй не мiг розiбрати. Зате кондитер не злякався того плачу, отого голосу-стогону, а, навпаки, гукнув полоненому, щоб той iшов до їхньої компанiї й послухав, як вiн колись у Пензi з'їв, побившись на заклад, цiле порося.
Так i минула та перша нiч серед хвиль дрiмоти, спазм голоду й нескiнченних розмов про їжу, про колишнє життя, про речi, недоступнi для них. I ще багато таких днiв i ночей судилося пережити Андрiєвi в тому барацi.
Попервах Андрiй злякався. Хоч що там кажи, був вiн простим сiльським хлопцем, що звик приймати життя таким, як воно є, хлопцем з нiжною, вразливою душею, i коли вмiв мужньо переносити страждання власнi, то не мiг байдуже дивитися на людське горе. Коваленковi здавалося, що в концтабiрнiм лазаретi-ревiрi лежать люди, зломленi недугою, здатнi хiба що вмирати, вмирати тихо, без скарг i стогонiв. Холодна безнадiя заволодiла його серцем. Вiн лежав у своєму ящику, мов у трунi, нерухомий, збайдужiлий до всього, без думок, без бажань i сподiвань. Лиш невiдступна примара голоду нагадувала про себе та ще мучив бiль од рани. Особливо страшно було лишатися вiч-на-вiч з голодом уночi. Обоє вони — нiч i голод — маля в собi щось спiльне, їх поєднувала чорна пiтьма, яка приховувала вiд Андрiя обличчя його товаришiв, робила його самотнiм, безсилим, слабим, сповнювала душу вiдчаєм i навiть жахом. Вiн боявся тепер темряви, як колись у дитинствi, коли дивився зимової ночi на заснiженi, синюватi вiкна, i ввижалися за ними то ненажерливий вовк, то безжальна кобиляча голова, то вiдьма з залiзними зубами, якими вона загризає до смертi маленьких дiтей.
Так минали днi, тижнi, минув, може, й мiсяць. Андрiй не вiв лiку дням неволi, пам'ятав лише ночi. Але ночi були наповненi не самою лиш пiтьмою згодом в них стали оживати голоси. Андрiй не дослухався до тих голосiв, пам'ятаючи звабливi, мов виспiви казкових сирен, оповiдi першої концтабiрної ночi, боявся почути їх знову, та й не мав сили розрiзняти в джмелиному гудiннi нiчного ревiру окремi голоси. Вiн лежав непорушне, майже не дихаючи, стискуючи скронi гарячими долонями, i лише зрiдка, коли якийсь гiркий клубок пiдкочувався до горла, шепотiв: