Темпонавти [Сборник рассказов]

Семенові здалося, ніби до пам’яті його привели веселі, дзвінкі голоси. Він зволожив шорстким язиком губи й відчув, як холодно його правій нозі та як затверділи просяклі кров’ю штани. “Треба поспішати”, — подумав вій і, повернувши голову, побачив групу юнаків та дівчат, що віддалялися від нього стежкою.

— Гей, ге-е-ей! — гукнув їм услід Семен, та голос його прозвучав, як тихий стогін.

Видно, не почувши його голосу, молоді люди, весело перемовляючись, зникли за поворотом.

— Дарма, — пробурмотів Семен, зусиллям волі утримуючи свідомість. — Треба повзти за ними. Туди… Там поможуть…

Стежка вивела Семена па схил пагорба. Він поклав підборіддя на руки й каламутними очима поглянув донизу — на широке шосе. За кілька хвилин ним промчала тільки одна машина, схожа на ваговоза з закритим металевим кузовом. У кабіні ваговоза нікого не було.

…Семен втратив відчуття часу, він не знав, скільки повз, та коли ще раз опритомнів, збагнув, що вже полудень і що він лежить посеред зеленої галявини, якою закінчувалася стежка. Просто перед ним височіло кілька схожих на ангари будинків, розташованих півколом; у центрі півкола стиха дзижчав матовий куб, заввишки близько пяти метрів. Крізь розчахнуті навстіж двері “ангарів” раз по раз входили й виходили групки веселих людей. Було видно, що більшу частину внутрішнього простору займали столи, де стояли високі вази з квітами, поряд — широкий посуд, напевно, з їжею та питвом. Бриніла тиха мелодійна музика; за столами голосно перемовлялися, сміялись. Тільки-но гурточок молоді — старих там не було — залишав столик, туди під’їздив візок з маніпуляторами й прибирав зі столу.

Лінгатор у кишені тихо задзижчав, даючи зрозуміти, що число проаналізованих слів достатнє, щоб порозумітися з місцевими жителями.

Чергова групка молодих людей покинула “їдальню”, вони легкими кроками перетяли галявину, ковзнувши байдужим поглядом по космонавтові.

— Та що це ви, телепні? — гукнув Семен.

Але хвиля збудження швидко спливла.

До найближчої “їдальні” зоставалося близько сорока метрів, але, здавалось, останні сили залишили космонавта; між його дедалі слабшою волею і знерухомілим тілом немовби постав непроникний бар’єр.

— Що це вони? — силкувався зрозуміти, що ж воно діється, Семен. — Веселі, вродливі молоді люди. Люди, як боги. Все автоматизоване. Не видно, щоб хтось працював, — тільки розважаються. Невже виродження, дегенерація у світі повної автоматизації?

Нова група проходила мимо — троє гінких плечистих хлопців у кольорових сорочках і три дівчини в білих сукнях та сандалях на засмаглих струнких ногах.

— Гей, ви! — хрипко промовив Семен, марно намагаючись привернути до себе увагу.