Відважні
- Автор: Воинов Александр Исаевич
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: В. Гнатовський
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Відважні». Краткое содержание книги:
У ті суворі роки немало підлітків прибивалося до партизанських загонів. Коли траплялася можливість, їх відправляли на Велику землю. Проте це не завжди вдавалось, і дітям доводилося ділити труднощі партизанського життя нарівні з дорослими. Найміцніші, найсміливіші і найбільш кмітливі з них ставали розвідниками, зв'язковими, брали участь у бойових операціях партизанів. Такими були й ті підлітки, яких зустрів Олександр Воїнов під Білгородом. Він записав їхні розповіді, а пізніше створив роман «Відважні», присвячений юним партизанам.
В кутку зігнулася Майя. Вона, здається, спить. У неї сіре втомлене обличчя, кіски розтріпані, і від цього вся її невеличка постать має вигляд змученої, безпорадної.
Вранці поліцай приніс кожному по мисці юшки і по шматку глевкого хліба. Цього було мало, але Миколка все ж поділився з Майєю: дівчинка була дуже кволою. Він не помітив, як після цього потеплішали очі обох дідів; вони стали менш настороженими і більш говіркими…
Минуло вже кілька годин відтоді, як повели Михайла. Миколка занепокоївся. Ці діди можуть бурчати скільки завгодно. Їм просто скрізь ввижаються шпигуни.
Майя прокинулася і почала тонкими ручками заплітати свої кіски. Вся вона була дуже худою і слабою.
— Майє, а ти піонерка? — раптом запитав Миколка.
Діди в кутку посміхнулися. Майя здивовано глянула на хлопця.
— Звичайно, піонерка! Я навіть головою загону була. Восени мені в комсомол вступати треба, — сказала вона.
— Ви б тихше говорили, — зауважив рябий, — а то поліцай почує. Він вам покаже комсомол!
— Не почує, — відповів Миколка, — а почує, що йому з нас взяти?
— Знайде що! — буркнув рябий і замовк.
Він підсів до віконця й обережно позирав у вузький провулок, вздовж якого тяглася сіра кам'яна стіна. Потім покликав до себе рудобородого. Вони примостилися на нарах по обидва боки від віконця і про щось тихо перемовлялися. Коли віконце закривали ялові чоботи, діди відсувалися від нього далі, коли ялові чоботи віддалялися, вони знову присувалися ближче.
— Як ти гадаєш, що з нами буде? — спитав Миколка.
Дівчинка наморщила лоба.
— Не знаю. Мене, мабуть, пошлють у Німеччину.
— От якби мене послали в табір! — зітхнув Миколка. — Я був би разом з татом…
— Не пошлють, — з певністю сказала Майя, — ти ж не полонений.
— А куди ж вони мене дінуть?
— Подержать, подержать, а потім повернуть до дядька.
Миколка спалахнув:
— А я від нього все одно втечу!..
— Куди втечеш?
— До Якушкіна!.. А може, в Малинівку! — Він нахилився до Майї і по-змовницьки прошепотів: — Я таке слово знаю, мене одразу в партизани візьмуть.
— Яке? — зацікавилась Майя.
— Таке! Сказати не можу! Таємниця.
Рябий дід раптом запитав:
— А кого ти в Малинівці знаєш?
— Багатьох знаю! — хвалькувато мовив Миколка.
Знову ці діди лізуть не в своє діло!
— Кого, наприклад? — наполягав рябий.
— Ну, одну тітку, яка скраю живе.
— А як її звати?..
Миколка підозріло глянув на рябого:
— А ви чому мене, дідусю, запитуєте?
— Дуже просто — я сам з Малинівки. У мене там усі куми та свахи…
— Ну, а Полознєву знаєте? — обережно запитав Миколка; він і сам не був упевнений в тому, чи вірно запам'ятав це прізвище.
Діди перезирнулися. На їх поораних зморшками обличчях раптом з'явився якийсь новий вираз. Вони дивилися на Миколку з цікавістю і в той же час з недовір'ям. «Хто ж ти? — немовби казали їхні погляди. — Чи знаєш ти, що мелеш своїм язиком?»
— Чув про таку, — сказав Степан Лукич. — Тільки вона з села давно пішла…
— Куди пішла? — стрепенувся Миколка.
— От іще! Скажи йому куди! — похмуро кинув дід. — Пішла і все. А ти ким їй доводишся?
Миколка промовчав.
— Ну, а ще кого в селі знаєш? — допитував далі рябий.
— Нікого більше не знаю, — огризнувся Миколка.
Він повернувся до цікавих дідів спиною і почав розмовляти з Майєю. Вона вже заплела коси і мовчки сиділа, втомлено привалившись до сірої стіни.
— На вулиці дощ, — мрійливо сказала вона.
— А я люблю, коли дощик, — відповів Миколка. — Після нього гриби ростуть.
Майя пожвавішала:
— Люблю ходити лісом! йдеш, а під ногами суниці! Багато-багато. Ти їх збираєш, а тобі здається, що з-за куща ведмідь вийде!.. Ти ведмедів боїшся?
— Чого їх боятися, — посміхнувся Миколка. — Я не те що ведмедів, я й вовків не боюся!.. Вовку свиснеш, а він до тебе біжить, мов собака…
Рябий засміявся дрібним сміхом:
— А ти ж коли-небудь живого вовка бачив?
— Бачив!
— Який він?
— Великий і сірий!
— Сам ти сірий! — посміхнувся дід. — У нас вовки були руді. А останнього, коли хочеш знати, вбили у двадцять п'ятому році. Коли ще тебе на світі не було!
Миколка засопів, не знайшовши, що відповісти на таке приниження. Але Майя заступилася за нього:
— От і неправда, дідуню! І тепер у нас ще є вовки. І не руді, а сірі. Одного з них я сама бачила, мій брат з полювання привіз.
— А що, Тимоше, — раптом сказав рудий дід рябому, — я теж знав одного такого мисливця, який сірого вбив. Учитель був такий, Геннадій Андрійович! Не чув? Ну, той, що мав свого човна. Він до нас часто приїздив.