Вітряк

Праворуч граціозні сходи вели на другий поверх. Максим з Колкою піднялись туди. Сашо вимкнув програвач і побіг за ними. Двері були замкнені. Невеличкий коридор вів до двох кімнат. Хлопці ввійшли в південно-східну. Вона теж була обставлена просто, але з хорошим смаком.

— Це кабінет, — сказав захоплено Сашо. — Чудовий!

Відкрили жалюзі. В кімнату полилось яскраве денне світло. За широким вікном, що виходило на схід, відкривалася велична панорама моря й півострова разом з вітряком, а крізь південне виднілося місто й дачі. Біля вітряка нікого не було. Старика не видно. В кабінеті стояло небагато речей: ліжко, невеличка бібліотека, письмовий стіл, плетені стільці. На підлозі замість килима лежала проста, з гарним узором, циновка, сплетена з невідомих трав. Сашо вирішив, що це робота закордонних майстрів «південних країн». Кімнатка прийшлася йому до смаку, і Сашо заявив, що спатиме тут.

— Побачимо, — ухилився од відповіді Максим. — Якщо станеш на добову вахту, тоді можна буде. Адже ж тут буде спостережний пункт.

Сашо нахмурився, але не втрачав надії влаштуватись тут. Йому необхідно було побути самому, щоб розв'язати деякі важливі питання.

З коридора хлопці перейшли в південно-західну кімнату. Вона була більша, тут стояло три ліжка, порожній гардероб, плетений стіл і крісла. Ліжка були застелені тонкими ковдрами, білизна — чиста. Південні вікна виходили на містечко й дачі, західні на лани й шосе, яке зв'язувало по суші Н. з іншими населеними пунктами.

— Нічого не вдієш, — посміхнувся Максим. — Твоє щастя. Спатимеш у кабінеті.

Сашо розцвів од радощів, йому дуже хотілося скласти хорошу пісню про Доменіку і взагалі… помріяти на волі. Поплескавши Максима по плечу, він подався туди. Максим з Колкою повалились у плетені крісла й переглянулись.

— Ну що скажеш, га? — захоплено вигукнув Максим.

— Просто диво! Мені ще й досі не віриться, що нам її дали. Добре, що бай Нако допоміг!

— Авжеж!

— От тільки, що кухні немає, — згадав Колка й нахмурився. — От йолопи! Будували, а не подумали…

— Не може бути, щоб не було, — підвівся Максим. — Певно, в підвалі, в холодному місці.

Гукнувши Саша, вони почали шукати підвал. Дверей не знайшли. Якась ляда ліворуч од вікон привернула їхню увагу. Максим ледве її відкрив. Звідти дихнуло холодом і вже вивітрілим запахом кухні. Але найцікавіше було те, що в підвал спускалися круті й вузькі залізні сходи, схожі на корабельний трап. Хлопці завагалися.

— Дивно, — промовив Максим. — Де ж тут вимикач?

Вимикач був під вікном. Засвітили й обережно почали спускатися вниз. Перед очима здивованих хлопців постало таке, що їм ніколи не снилось: просторе приміщення в стилі морської таверни. Три чи чотири широкі, як столи, бочки і навколо них кілька маленьких барилець замість стільців займали всю середину. На сволоках висіла велика риболовна сіть і вкриті павутинням вітростійкі ліхтарі з електричними лампочками. Стіни були размальовані фресками на морські сюжети. Кілька круглих, як корабельні ілюмінатори, вікон, закритих жалюзі, надавали приміщенню справжнього морського вигляду. В глибині виднівся справжній камін. А ліворуч був бар з високими табуретками. Хлопці аж заніміли від захоплення, опинившись у такій дивовижній морській таверні. Вони обійшли кімнату навшпиньках, немов були в церкві. За каміном була електрична плитка і раковина з краном для миття посуду. Полиці, на яких, певно, колись ставили пляшки, були порожні. В стіні були шафи. Колка відкрив одну з них: повно різного посуду й столових приборів.