Біла фортеця

Ходжа повернувся зі своєї школи, і я помітив, наскільки йому приємно бачити мене знесиленим. Він завжди вважав мене за боягуза і зараз, переконуючись у цьому, тріумфував. Мене ж це неабияк ображало, і я, намагаючись упоратися зі своїм збентеженням, виклав Ходжі всю інформацію, яка була мені відома щодо чуми, щоб хоч трохи вгамувати його задерикуватість. Я переказав усе, що пам'ятав про чуму з оповідей Гіппократа, Фукідіда, Боккаччо, сказав, що чума вважається інфекційною хворобою, однак мої слова викликали ще більше презирство. Ходжа відповів, що все в руках Аллаха, і якщо на роду написано померти від чуми, то так тому й бути. Отже, марно зачинятися, як я, у хаті й труситися від страху, рвати зв'язок із зовнішнім світом чи намагатися рятуватися втечею зі Стамбула. Якщо ми приречені на таку смерть, нам її не уникнути. А чому я боюся? Це через те, що довгі місяці писав різну гидоту про себе. Від цих слів вуста Ходжі розійшлися у посмішці, а в очах з'явилися вогники надії.

Я так і не зміг зрозуміти, чи щирий він у своїх словах. Сміливість Ходжі була незаперечною, на якусь мить мені навіть стало моторошно, та коли я згадав наші розмови за столом і його темні ігри, закралась підозра. Він постійно звертався до тих гидотних речей, які ми писали про себе, і з зухвалістю, що зводила мене з розуму, торочив одне й теж: виходить, тремчу я від думки про смерть тому, що не поборов у собі те зло, про яке так сміливо писав. Виходить, сміливість, з якою я писав, була не більше, ніж зухвальство. Свою ж нерішучість у ті дні Ходжа пояснював тим, що він до найменшої подробиці намагався розібратися у своїх вчинках. Наразі він вже не переймається, і його спокій перед смертоносною чумою ніщо інше, як красномовне підтвердження безгріховності.