Бухтик з тихого затону
- Автор: Руткивський Владимир
- Язык: украинский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Бухтик з тихого затону». Краткое содержание книги:
Тут ви прочитаєте про життя хлоп'ят у лісовому санаторії, про те, як хлопчик Сергійко придумав казку для хворої дівчинки. І так сталося, що вигадані Сергійком жителі лісу та затону стали просто необхідними в житті дітей, допомогли їм здружитися. А зерно добра, закладене в цій історії допомогло одужуванню дівчинки.
— Ха, якась там карафка! — з презирством пирхнув Вiтько. — Я, коли захочу, можу i двi видудлити. Особливо в спеку. Нi, ти менi покажи щось таке… таке…
I вiн помахав у повiтрi пальцями.
Сергiйко з Бухтиком розгублено перезирнулися. Ну як ти йому доведеш, що все це не вигадки?
— Я… я ще можу стати невидимкою, — нарештi запропонував Бухтик.
— Так я тобi й повiрив, — усмiхнувся Вiтько. — Ану стань!
Бухтик застиг посеред кiмнати i почав пильно вдивлятися у власну тiнь, що падала вiд лампочки. Так вiн простояв з хвилину, а може, й довше. Тодi зiтхнув i розвiв руками:
— Не виходить зараз. Вiтамiнка заважає.
— Га, йому вже й вiтамiнка заважає! — вигукнув Вiтько. — А ще що тобi заважає?
Вiтько Капустiн вже вважав, нiби вiн вивiв цього самозванця на чисту воду. Вiн навiть до того осмiлiшав, що дав щигля ледве помiтним рiжкам Бухтика.
— Може, тобi оцi ось роги заважають? — ущипливо поцiкавився Вiтько. — Чи, може, оцей хвiст? Диви, який вiн у тебе довжелезний! От я його зараз трохи пiдкорочу…
I вiн щосили смикнув Бухтика за хвоста.
— Ой! — заволав Бухтик i зiрвався з мiсця.
А через якусь мить Вiтько Капустiн метляв ногами десь пiд електричною лампочкою.
— Ти! Я ж тобi за це… гарчав розлючений Бухтик i розмахував Вiтьком, наче якимось лантухом. — Я ж тобi не знаю що зроблю…
— Вiдпусти мене! — долiтав з-пiд лампочки нажаханий Вiтькiв голос. — Вiрю тобi, вiрю! Я бiльше не буду! Сiрий, та скажи ж йому щось!
Сергiйко вчепився в плечi Бухтика.
— Бухтику, не треба! Вiн же це ненавмисне зробив! Вiн же думав, що ми розiгруємо його!
— Розiгруємо?
Бухтик поставив ошелешеного Капустiна на пiдлогу. У того вiд пережитого пiдiгнулися ноги, i вiн сiв.
— Що ж, я тобi вибачаю, — сказав Бухтик. — Тiльки не роби так бiльше нiколи. От коли б л тебе почав нi з того, нi з сього смикати за хвоста — що б ти зробив?
Сергiйко засмiявся.
— А нiчого, — сказав вiн. — У нього хвоста немає!
— Немає? — перепитав Бухтик. — Ну тодi… за носа!
— Нi! — вигукнув Вiтько i прикрив носа долонями. — Не треба!
«Хочеш стати артистом?»
Бухтик всiвся за стiл, поклав пiдборiддя на кулаки i усмiхнувся до Сергiйка.
— Мiй батько Барбула дякує тобi за такi чудовi вiршi, — почав вiн.
— Ти їх переклав, так? На свою мову?
— Гм-мм… — невизначено вiдповiв Бухтик. Згадувати про переклад йому не хотiлося. — Взагалi, знаєш, батьковi хочеться, аби ти ще якiсь вiршi пригадав… Ну, хоча б такi…
Бухтик наморщив лоба i почав:
Минає нiч, заходить мiсяць, Крикливих птахiв повно в лiсi…Затим вiн ще бiльше наморщив лоба i закiнчив:
I я аж плескаю в долонi, Що їх нема у нас в затонi!— Ось якi вiршi, — задоволене сказав вiн. — Сам їх склав. Не спав через те цiлу нiч. Ну як, Сергiйку, добрi вiршi, еге ж?
Сергiйко стенув плечима.
— Як тобi сказати… Розумiєш, вони…
— Нi, ти чесно скажи — добрi вiршi, еге ж? — наполягав Бухтик.
— Я… розумiєш… ще не дуже тямлю в вiршах. Але думаю, що вони невдалi. Тiльки ти не ображайся, гаразд?
Обличчя в Бухтика розчаровано видовжилося.
— Ти переконаний? — запитав вiн.
Сергiйко кивнув головою.
— Гаразд, поговоримо про це iншим разом, — сказав Бухтик. — А ти поки що пригадай iншi вiршi. Та не зволiкай, а то батько проходу не дає. Все запитує: коли ж, нарештi, прийде твiй Сергiйко i почитає щось про нас? Ну то як?
— Гаразд, — подумавши, пообiцяв Сергiйко. — Будуть вам вiршi. От тiльки… Можна, їх прочитає хтось iнший?
— Iнший? А хто саме?
— Один… одна дiвчинка. Оля. Правда, вона зараз нездужає, але через кiлька днiв їй дозволять виходити на вулицю. Отодi ми з нею i прийдемо до вас.
— А чого вона, а не ти? — запитав Бухтик.
— Того… вона знає куди бiльше вiршiв, нiж я.
Бухтик кивнув головою.
— Тодi звичайно… кiлька днiв зачекати можна.
А Вiтько в цей час сидiв по iнший бiк столу, чухав боки i з побоюванням розглядав Бухтика. Вiн все ще був упевнений, що цей гiсть — старанно загримований хлопець з цирку. Ну й що з того, що не вдалося вiдiрвати хвоста? Просто вiн мiг бути добряче приклеєний. Чи пришитий.
I тут Вiтьковi прийшла до голови така думка, що вiн ледве не пiдстрибнув з радощiв. А що, коли…
— Слухай, Бухтику… — обережно почав вiн.
Бухтик незадоволено поглянув на нього.
— От ще! Я ж розмовляю! Ну, гаразд, слухаю.
— Я… хотiв би тебе тiльки запитати… Ти не хочеш стати артистом?
— Арти… А для чого вони?
— Як для чого? Вони ж найвiдомiшi люди в усьому свiтi! Всi їх знають, всi їм аплодують…
— Неправда, — авторитетним голосом заперечив Бухтик. — Найвiдомiшi в свiтi люди — це винахiдники. Такi, як я. За ними йдуть поети. Про це я дiзнався з тої скриньки, що стоїть, як його… у холi. В нiй, знаєте, миготять всiлякi цiкавi картинки…